Дашвар Люко - Ініціація

— Ромко, це нечесно! Я працюю цілодобово. Брукс знудиться.

— Брукс навчить тебе жити повноцінним життям, — відповідає брат. — Радіти, робити перерви в роботі, виходити на свіже повітря, аби пересвідчитися: свіже повітря ще є, і це прекрасно. Годуватимеш її двічі на день, значить, і сама не забудеш поїсти, бо от скажи, хіба я не правий? Ти ж забуваєш поїсти.

— Не забуваю.

Ромка не лінується: підхоплюється з дивана, розчахує холодильник із двома підсохлими бананами всередині.

— У мене є кава! І цукор! І галети! — психую. — Хочеш кави? Тоді візьми чайник і набери води з-під крана, бо чайник, здається, порожній.

— Завтра зранку привезу чистої води і запас продуктів для Брукс, — відповідає Рома. — Що для тебе купити?

— Для мене? — дивуюся. — Борги віддай, якщо вже в тебе все тепер — шоколад.

— Не можу. Яні з Катрусею відіслав.

— Добре! Тоді я тобі дам грошей! Звичайно! Це ж вихід! Дам тобі грошей, наймеш для Брукс доглядальника чи здаси в готель для тварин. Можу навіть знайти в Інтернеті адреси таких готелів.

У мене прекрасний брат. Дивиться на мене, як Христос на всіх землян скопом.

— Віддати Брукс у чужі руки? А раптом вона подумає, що я її покинув?..

Брукс повільно підводиться, дивиться на Ромку уважно, переводить на мене свої прекрасні бурштинові очі.

— Добре. Брукс лишиться зі мною, — мовить мій клятий язик, а мізки знову в шоці: «Навіщо ти це робиш? Ти ж не хочеш!»

Що відповісти? Я часто роблю те, чого не можу пояснити навіть власним мізкам. Та не сьогодні. У мене прекрасний брат. Він навіть не здогадується, чому я погодилася дати притулок красуні Брукс.

Усе відкладала, відкладала, хоч нестримна цікавість і підганяла: давай уже, наважся, ти ж хочеш! На третій день спільного з Брукс співіснування в квартирі на Ентузіастів залишила дівчинку вдома. Терпляче пояснювала в бурштинові очі: заради тебе йду, а як повернуся, влаштуємо іспит, випробування, пригоду. Тобі ж у кайф розшукувати людей за запахом? Так ми спробуємо! Крута гра. І самій не терпиться погратися. От тільки якусь шмотку Германову роздобуду — і пограємося.

— Тільки б прорватися до його квартири, — шепочу, коли вже підходжу до купки висоток на Печерську. Метушливо перебираю ймовірні аргументи для консьєржа: хочу передати важливий лист у квартиру на двадцять п’ятому, забула там документи, мушу поговорити з хазяїном, мене сюди направили слідчі для… Для чого?! Така маячня, аж самій гидко! Далі шлагбаума не просунуся!

Ще здалеку бачу шлагбаум: підняв руку догори, здався. Це що? Просто пройти повз нього? Резервація не втрималася, впала під навалою загальносвітових тенденцій, коли кордони ще можна знайти на мапах, але не в головах людей?

Будка охоронця порожня, віконце консьєржа зачинене. Аж дратуюся! Може, тут ще й електрику відмикають за несплату? Ні. Ліфтом піднімаюся на двадцять п’ятий. І — ані думки, що нікого немає за дверима! Чи навпаки: що відкриє Герман, здивується вкрай, гнатиме геть, ще й кричатиме: «Ти хто?! Я навіть імені твого не знаю». Ні! В іншому впевнена: що там, за дверима, мала бути мертва людина.

Божеволію?..

Тисну на кнопку дзвінка: 911, SOS, «швидка» і таке інше. Відгукніться! Здається, мені вкрай потрібна невідкладна допомога.

Двері відчиняються. З порога на мене дивиться людина. Жива? Не знаю! Бо бачу лише заплямовані червоним стіни коридору за її спиною. Кров? Випростовую руку, показую на стіни, палець тремтить.

— Кров? — питаю самими вустами.

Людина знизує плечима, і це змушує забути про заляпані червоним стіни, роздивлятися її приголомшено. Мізки констатують: дівчина. Худа. Приблизно тридцять років, приблизно сорок кг кісток у джинсах і білій майці. Стрижені чорні коси відтіняють блідо-біле обличчя, роблять його аж блакитним, та не сіро-хворим. Радше свіжо-готичним. Теплі сірі очі — дисонанс. Сюди б чорні. Чи, навпаки, прозоро-блакитні. Вуста теж бліді, але не тонкі, не зміїні — виразні, рухливі. Як і очі.

— Не знаєш? — Я про кров.

— Знаю, — відповідає просто, і мені стає страшно. А дівчина вже йде коридором углиб, лишаючи двері розчахнутими, і я суну слідом, здивована, насторожена, заінтригована та вмотивована. Та раптом зупиняюся, озираюся, дивлюся на важкі дубові двері.

— Треба б зачинити, — кажу, бо, здається, ця дівчина довірлива і легковажна вкрай! А зараз, у ці часи, хіба можна бути такою легковажною і довірливою? Відчиняти чужим людям, впускати їх, як давніх приятелів, не знаючи навіть їхніх імен!