Дашвар Люко - Ініціація

— Зачини. — Дівчина опускається на підлогу посеред коридору, як панянка присіла б на траву під час пікніка. Дістає з кишені цигарку, дивиться на мене, раптом усміхається.

— Привіт, — каже. — Я Діна.

— Германова наречена?.. — Зачиняю двері, притуляюся до них спиною, а подив не йде. Мені б роздивитися! І ті заплямовані стіни, і підлогу (чи лишився контур білим?), і взуття, бо я заради Германових черевиків припхалася, щоби Брукс змогла їх обнюхати та взяти слід. А я дивлюся на довірливу Діну, і подив все не йде. Бо неможливо навіть уявити поряд цих двох — ситу лукаву хвалькувату підлоту Германа і цю дивакувату дівчину, що для неї, здається, правил не існує. Узагалі нема.

— Брат загинув, — відповідає Діна, пропонуючи мені самій вибудувати логічний ланцюжок, який приведе до Германа.

— А Герман?.. — не втямлю.

— Дружив із Данею. Потім переїхав до мене сюди. Підтримати, — каже дівчина. Додає виважено: — Пожаліла його.

— Пожаліла?

Діна киває: так, так.

Не розумію. Навіть не намагаюся, бо спроба спричинить довготривалий філософський диспут, а мені не до філософствувань. Серце жере гірка образа, тому що я б не пожаліла нотаріуса: як з’ясувалося, те падло привело мене, дівчину, з якою хотіло переспати, навіть не до власної хати! До чужої! Краще б уже в «Тойоті»!

— Це ж не Германова квартира? — уточнюю обережно.

— Моя. Тут жили я, мій мужчина і наше кохання. Тепер тільки я. Але я думаю про нього.

І не втямити: про кого вона думає? Про мужчину? Про кохання? Мій подив обростає роздратуванням швидко і невтримно: ця Діна отак усім і кожному розказує про себе, своїх чоловіків, кохання? Гальмую.

— Стіни в крові, — мовлю обережно.

— Так побачила.

— Тобто? — лякаюся. — Зайшла, побачила на підлозі контур білим, стіни в крові… — Метушливим поглядом обмацую підлогу: білого контуру вже нема. А при стіні — важкі чоловічі черевики з рифленою підошвою, схожі на солдатські берці.

Діна не питає, звідки я знаю про контур білим. Заперечливо хитає головою.

— Ні. Крові не було. Але я так побачила це місце. Тут мала бути кров. Але її не було. Тільки нерівний тремтячий контур білим на підлозі.

— Де побачила? Уві сні? — питаю з надією, що не тільки мені сняться фатальні сни.

— Ні. Увійшла і побачила.

— Ти заплямувала стіни кров’ю? — дивлюся в теплі сірі очі приголомшено: то я не одна така прибацана?

— Намалювала, — дивиться в кут, і я бачу там пензлі, фарби…

Перед очима чомусь стоїть Улька. Дивиться на мене здивовано: «Навіщо ти це зробила?» І так хочеться запитати Діну: «Навіщо…» — та вона вже відповіла: так побачила.

— Чому… — шепочу вперто. — Чому ти так побачила?

— Бо після того, як ти вбиваєш у собі людину, ти вб’єш іще багато людей, — відповідають теплі сірі очі. — І тоді все закінчується саме так. Я знаю.

Все, досить! Не розумію! Не хочу розуміти! Здається, я потрапила в інший Всесвіт, а мені потрібні лише черевики Германа! Бо, якщо не з’ясую долю покидька, не зрозумію і ваги страхітливого сну, що він ніяк не йде з голови. Логіка пропонує більш простий варіант з’ясування долі нотаріуса.

— А що з Германом сталося? Знаєш? — питаю.

— Згубився. — Вона, здається, знає все.

— Помер?

— Згубився. А чи помер — не знаю.

Мовчу. Ніяк не можу намацати нитку, яка б не рвалася. Психую.

— Добре, — кажу, ніби те, що доля Германа невідома, і справді гарна новина. — Можна взяти оці черевики? — показую на важкі, схожі на солдатські берці чоловічі черевики з рифленою підошвою.

І вже йду до тих черевиків, уже хочу вхопити і тікати, щоб не довелося пояснювати, виправдовуватися, називати своє ім’я.

— Це ж Германові? — уточнюю.

— Тут немає речей із запахом Германа, — відповідає Діна.

Плани, надії, сподівання на таланти Брукс, оці мої обережні розмови з дивакуватою відкритою Діною — все в смітник!

— А ці черевики? — не хочу вірити, наче саме ці черевики мають сакральне значення: це ж було — чорний коридор, підошви торчма.

— Поїдуть за тиждень на схід. — Діна знову пропускає логічний ланцюжок, та в мене вже вистачає інформації, щоби вибудувати його самостійно: певно, після загибелі брата в АТО стала волонтеркою, збирає і відвозить в АТО допомогу і ці черевики просто не вмістилися в перевантажені торби, лишилися чекати наступної волонтерської вилазки.

— Можу допомогти, — ляпає мій клятий язик.

— Справді?

Діна жвавішає. Лишає недопалену цигарку на підлозі, просто на лакованій деревині, встає, пише щось на клаптику паперу, а мій підлий язик промовляє те, що звик, коли в мені вирує дурнувате марнославство: