Дашвар Люко - Ініціація

–Ти віриш у сни? — У коворкінгу на Лівому березі Улька відривається від ноутбука, дивиться на мене з прикрістю.

Улька класна і крута. Розробляє і супроводжує сайти, два з них веде постійно: про квіти і для відчайдушних домогосподарок, хоч ненавидить і квіти, і домогосподарок. «Фігня! Обожнюю фіалки і тіток», — бреше упевнено, та я знаю правильну відповідь. На шиї в Ульки сидить такий собі Тимур, що він ніби художник і взагалі космічно-творча людина, до якої ніяк не дошкребеться натхнення, тому він б’є байдики на Ульчиній території і поза нею, спить у її постелі, жере її їжу і її серце. А Улька вкалує з ранку до ночі, аби забезпечити коханого всім, починаючи від цигарок-вина-одягу-розваг-вечірок до полотен-фарб-пензлів, а як заробить більше, ніж зазвичай, так везе Тимура то в Таїланд, то до Єгипту, щоби те падло відпочило від хронічних пошуків натхнення. Шкода, я ніколи не бачила того Тимура, знаю про нього лише з захопливих Ульчиних розповідей. Бо якби десь перетнулись, я би плюнула йому в очі. А якщо би не наважилася, то хоча б обпекла ніщивним презирливим поглядом! Він по моїх очах прочитав би, що — нікчема і покидьок, раз живе за рахунок своєї дівчини! Ще й вимагає, аби Улька працювала в коворкінгу, а не вдома, бо там вона, бач, заважає Тимурові зосередитися на творчих фантазіях. І де вона те падло надибала?.. Він же точно водить до себе шльондр, поки Улька в коворкінгу вчить домогосподарок вирощувати розмарин на підвіконні.

— І в сни вірю, і в невипадковість зустрічей. — Я теж перериваю роботу. Підсуваю до себе каву: задля цього і прийшла — аби хоч комусь, хоч Ульці, з якою познайомилася і час від часу перетинаюся в коворкінгу, розповісти про халепу, яка вчора зі мною сталася. Бо, на відміну від Ульки, яку Тимур виганяє сюди працювати, я можу редагувати нудні замовні тексти і у своєму кубельці на вулиці Ентузіастів. Але з ким там поговориш? Тільки з Богом і незнайомцями з мережі, що, як на мене, одне й те саме, бо віртуальні.

— Невипадкові зустрічі приносять результат. — Улька крутить у руках чашку з кавою, дивиться на мене, як на мале дитя.

— Результат є.

— Який? — кепкує Улька. — Лишилася без сексу, а то біда. Добре, хоч тебе не впіймали в чужій хаті.

— Так. То добре.

— Одразу втекла?

— Ні. Не одразу.

— І що ти там робила? Шукала мертве тіло чи роздивлялася, як живуть нотаріуси?

— Малювала…

Улька дивиться на мене, як на божевільну.

— Малювала?

— Так. Уявила, що в коридорі лежить мертва людина. І на підлозі окреслила місце, де та людина мала б лежати. Так, як у кіно показують, коли поліцейські крейдою обмальовують контури небіжчика на асфальті.

— У тебе знайшлася крейда?

— У мене знайшлися тіні. Білі тверді тіні для повік. Нотаріус повернеться до своєї хати і побачить на підлозі обведений білим контур людини на підлозі.

Улька дивиться на мене з неприхованим здивуванням.

— І навіщо ти це зробила?

— Бо за тими дверима, в тому коридорі, мала бути мертва людина! — повторюю вперто.

— Бідолашний нотаріус! — скептично усміхається Улька. — Тепер він точно втратить береги. Шкода, не побачиш його реакції на свій дурний жарт.

— Чому ж? — раптом розумію, чого прагну, хоч і намагаюся про те не думати. — Піду до нотаріальної контори, де він працює. То він про мене нічого не знає. Навіть імені. А я все знаю. І як його звати, і де він працює, і де живе.

Зграйка невдоволених людей біля нотаріальної контори схожа на змовників, що готують заколот. Перемовляються тихо, замовкають, коли підходжу.

— Тут черга? — питаю насторожено.

— Тут армагеддон! — емоційно вихлюпує стокілограмова тітка за п’ятдесят і тої ж миті забуває про мене. Услід за іншими енергійно повертається до золотої на чверть від власної ваги пані, яка виходить із нотаріальної контори, подається до неї схвильовано: ну що там? Що?

Золота пані щойно з епіцентру! Поінформована, всесильна і від того скорботна і сувора, як Матір Божа.

— Сьогодні не працюватимуть, — повідомляє братам і сестрам по черзі.

— І чому? Таки вбили?

— Вбили, — авторитетно заявляє золота пані, і мені стає страшенно цікаво.

Підступаю ближче. Витягую шию.

— Кого вбили? — питаю, та мій голос тоне в голосах змовників.

Один поперед одного до золотої пані: кого вбили? Кого?

— Оцього! — Золота пані тицяє пальцем в одне з прізвищ на аркуші паперу, скотчем приклеєному до дешевих металевих дверей нотаріальної контори. А я минулого разу не звернула уваги на те, що на дверях висить папірець із прізвищами нотаріусів і розкладом їхньої роботи.