Дашвар Люко - Ініціація

— Здалося тобі моє ім’я!

— Хто ти?! — питає він самими губами.

— Господи, про що ти?! Я ніхто! Ніхто, чуєш?! Просто бачила сон! Такий страшний сон про смерть, що аж захотілося скласти заповіт. І я прийшла до тебе. А ти привів мене сюди. А тут — двері! Ті самі двері, що я бачила їх уві сні! За ними, там, усередині, є хтось мертвий. Не віриш? — замовкаю. Дивлюся на нотаріуса схвильовано. — Давай перевіримо, — пропоную чомусь пошепки. І роблю крок до дверей.

— Ні! — Герман зривається, хапає мене за руку. — Не підходь! Стій, не руш!

— Добре. Тоді давай викличемо поліцію.

— Ні!

Не питаю: чому?! Мені геть не цікавий логічний ланцюжок його думок, який фінішує цим неадекватним «ні». Я б краще спитала: а що робитимеш? Та Герман випереджає мої думки. Дивиться на мене зволожнілими від переляку очима.

— Шкода… Що в тебе немає житла.

Так он куди його думки завели! У мене намірився сховатися? Ні, він таки дивиться телевізор. Випадкова зустріч, фатальний флірт, і ось уже на території милосердної дурепи товчеться неадекватний чувак, якого переслідують хижі злодюги. То точно вони підкинули в Германову квартиру мертве тіло, аби надовго нейтралізувати норовливого нотаріуса звинуваченням у вбивстві.

— Так! Шкода, що в мене немає житла, — відважно захищаю наймане кубельце на вулиці Ентузіастів. І без того сумнівна пригода стає геть ідіотською: стою на площадці, території загального користування, біля прочинених дверей на клятому двадцять п’ятому поверсі разом із приголомшеним нотаріусом, який ніяк не може второпати, що ж йому робити.

— Зробимо так! — Герман раптом тихо суне до дверей, обережно їх причиняє.

— Зробимо? — перепитую пошепки. — Я теж маю щось робити?

— Благаю, благаю! — хапає мої руки. Цілує їх, цілує, цілує. Допетрав нарешті! А пізно, йолопе! Раніше треба було руки мої цілувати! Тоді, може, я б і розповіла про кубельце на вулиці Ентузіастів.

— Благаю! — Герман відводить мене в кут площадки. Із цього ракурсу сусіди, навіть якби й захотіли підгледіти за нами та поприпадали до очок своїх дверей, нічого б не побачили.

— Благаю! Допоможи!

— Чим можу? — питаю насторожено.

— Піднімися сходами на кілька поверхів. Зачекай хвилин із десять, а потім спустись ліфтом. Я дам тобі грошей на таксі.

— А ти? — Мну в руці сотку, здивовано дивлюся на нотаріуса.

— Спущуся зараз і від’їду. Мені треба перевірити одну версію. Подумати.

— Є над чим. Так?

— Так! Є над чим.

— Добре, — погоджуюся.

— Дякую, дякую. — Герман уже суне до ліфта, зупиняється, підганяє мене жестами: мовляв, не стій, піднімайся на кілька поверхів.

На площадці двадцять сьомого поверху крізь брудне скло загального користування бачу: від висотки від’їжджає крихітна, як комашка, спортивна «Тойота». Він усе-таки дивний, цей Герман! Невже в нього відсутнє не тільки почуття гумору, а й звичайна цікавість? Я б замордувалася від невизначеності, якби не з’ясувала: в квартирі є мертва людина чи ні? Це ж точка відліку для подальших рішень і дій. А він дременув світ за очі, наче в тому є вихід.

— Покидьок! — Несподіване відкриття приголомшує, бо в одну мить розумію: нотаріус конкретно підставляє мене. Камери зафіксують (бо ж не існує резервацій без камер стеження!), як ми з Германом заходили, потім засвідчать, що він поїхав. Дуже швидко поїхав, хвилин за п’ять після того, як увійшов. За цей час не те що вбити когось, кави заварити не встигнеш! А я лишилася тут… Навіщо?! Так те і дурневі зрозуміло! Це ж я злочинним шляхом потрапила до оселі нотаріуса. І не одна. Разом зі своїм Клайдом, який стирчав на двадцять сьомому, чекав сигналу від своєї Бонні. І ми разом обчистили Германову берлогу, а потім Клайд сказав, що все забере собі, а я, горда Бонні, вхопила перше важке, що трапилося під руку, і проломила Клайдові голову, бо не терпить моє серце несправедливості, і тепер мертвий Клайд валяється в коридорі і тим самим німо та підло свідчить проти мене.

І що робити? Була б я в телевізорі, то вихід би знала. Мала б терміново зателефонувати давньому приятелеві, що він багато років так відчайдушно сохне по мені ще зі шкільних часів, що й до цього дня жодного разу не глянув на іншу дівчину, не те щоб уже переспати з нею або просто пофліртувати. Бо тільки я йому — єдине на все життя кохання. Я б зателефонувала, і він би примчав: зламав усі кордони, перебив усі шлагбауми і усіх консьєржів на шляху. Пригорнув мене до серця, сказав би: «Я врятую тебе!»

— Немає у тебе таких приятелів! — охолоджує реальність.