Дашвар Люко - Ініціація

Ключі лежали там, де їх лишив хазяїн перед тим, як «дресалівці» висмикнули його з автівки. «Нива» не капризувала: завелася з першого разу. Перегуда натиснув на швидкість: машина з гуркотом вилетіла з провулка на вулицю, і Павло побачив метрів за двадцять попереду хвіст Германової «Тойоти», яка швидко мчала в бік Володимирської.

— Ти куди, падло? Зачекай!

Попереду червоним спалахнув світлофор, «Тойота» загальмувала. Коли увімкнувся жовтий, Перегуда вже був на відстані подиху: міг розрізнити не тільки колір салону спортивної «Тойоти», а й марку годинника на зап’ястку Германа, якби Павло, звичайно, знався на марках коштовних годинників.

— Гонитва, гонитва! — шепотів збуджено. Учепився в кермо, очікуючи на зелений, приготувався натиснути педаль газу на повну, мчати за «Тойотою», і хай верещать поліцейські сирени, хай водії гнуть матюччя, а випадкові перехожі відскакують з-під коліс, як зайці. Гонитва!

…Гонитва закоркованими київськими шляхами перетворилася на нудне, майже годинне черепашаче плазування: адреналін витік, як пальне з пробитого бака, Перегуда так знудився, що аж згадав погрози «дресалівців», зажурився за кермом так сильно, що ледве не протаранив автівку, що тихо сунула попереду. Перелякався, відшукав очима Германову «Тойоту»: є? Заспокоївся, знову згадав «дресалівців», знову зажурився. «Куди я пнуся? — думав. — Нащо мені цей Герман? Хіба мені зараз до нього? Мені он треба вирішувати, що з ресторанами робити…»

Психонув. Аж долонею по керму.

— А що мені з ресторанами вирішувати? З ресторанами в мене все давно вирішено! Чи ті покидьки сподіваються, що я піду і сам на собі хрест поставлю? Ще й після того, як вони, суки, обчистили мене до нитки. Та вони смішні, «дресалівці» ті довбані!

Роз’ярився, сунув за Германовою автівкою на автоматі, все думав, які ж усе-таки падли його конкуренти-сировари, бо це ж вони! Вони якихось «дресалівців» на нього нацькували, тільки б він зі своїми сирами до столиці не пхався.

Схаменувся, коли «Тойота» Германа дошкреблася до Валів. Вивернула праворуч, потім знову праворуч на Хорива, зупинилася біля облупленого, та проте прекрасного триповерхового старовинного будинку з колонами обабіч вхідних дверей, на які спирався балкон другого поверху. Колони геть втратили колись бездоганну геометричну форму: певно, шматки бетону час від часу відвалювалися і дірки просто замазували всім, що під руку траплялося, та не ретельно і з любов’ю — абияк, і тепер сліди тих ремонтів огидними пухирями густо вкривали колони. Одна втіха: до верхівок колон байдужа людська рука не дотягнулася, бо й досі фінішували автентичними архітектурними завитками з квітами, плодами і янгольськими головами.

— Що воно таке? Може, капітелі? — прошепотів Перегуда, зупиняючи «Ниву» метрів за п’ять від будинку під старою липою. З цього місця зручно спостерігати за Германом: ось вийшов із «Тойоти», зойкнула сигналізація. Перегодований мужчина знову зиркнув на коштовний годинник, зайшов до під’їзду будинку.

«Зачекаю…» — Перегуда увіп’явся очима у важкі дерев’яні вхідні двері, наче чекати недовго: хвилин п’ять-десять.

Минула година: Герман ніяк не виходив.

«Убили його там, чи що? — чомусь байдужо констатував Павло. — Стільки часу на нього марную. Хай би вже вийшов. А я би спитав, що його з Тасею пов’язує». Згадав, як Тася розмахувала тоненькою методичкою, як напередодні казала, що мотається в Київ на семінар, бо нове законодавство змінило правила гри для нотаріусів.

— Навіть якщо колеги… — буркнув. — Хіба то привід Тасю лапати?

«А Тася не дуже й пручалася, коли Герман її обмацував, — признався собі. — Може, збрехала мені про цноту свою, бо, кажуть, як невинна дівчина жінкою стає, так ту подію кров’ю заливає, а в нас із Тасею секс хоч і бурхливим вийшов, але геть безкровним…» Занервував: карма? Знову жінка його обдурила? Та прикре роздратування потонуло в усвідомленні простого факту: Тася йому всяка потрібна — хоч цнотлива, хоч геть пропаща.

— Але всяким козлам лапати її не дам, — буркнув.

А тут і козел. Вийшов із будинку — мордяка аж червона од нервів: хтось таки попсував їх Германові в будинку з капітелями. Сунув до «Тойоти», кривився.

Перегуда вийшов із «Ниви», хотів було бігти до Германа, накручуючи маховик власних бурхливих емоцій до максимуму, та організм по-своєму викрутив: застиг біля «Ниви», зміряв поглядом перегодованого нотаріуса.

— Германе! — гаркнув так задьористо, що горобці на гілках попідскакували.