Дашвар Люко - Ініціація

«Ну от! — резюмував. — Усе нормально, а я мордувався. Треба вже на свайбу з Тасею налаштовуватися, бо як прислухатимуся до бабиної слабоумної маячні, то і сам дурним стану. А насправді проблем нема. Ніяких перешкод».

Тільки вимовив, у скло автівки — стук. Смикнувся, у вікно зирк, а біля «Ниви» міцний дядько в камуфляжі стоїть. Мордяка — цеглиною, очі так глибоко посаджені, що й не роздивитися, якого кольору, а на грудях нашивка «Кресало». «Що воно таке?» — подумав Павло, але вікно прочинив, бо камуфляж — то армія, армія — то воїни, а воїни — то Валєрчик.

— Вам чого? — гукнув милосердно, як миротворець в епіцентрі пекельного кривавого конфлікту. — Допомоги якоїсь треба?

— Вийди з машини, — категорично наказав дядько.

Перегуда насторожився. Із подивом глянув на дядька: якого біса? Бачить — а в провулку за дядьковою спиною метрів за десять чимала зграя молодиків у камуфляжі з нашивками «Кресало» товчеться, голів сім-вісім.

— А що сталося? Що за пожежа? — прилип до сидіння, на дядька вже без добра.

— Виходь! — повторив. — Ти ж не хочеш, щоб мої хлопці твою тачку підпалили?

— Нащо вам мою тачку палити? Хіба я вам щось погане зробив? Чи ви її вкрасти хочете? Тоді не смішіть. Кому потрібне це старе корито? — у дядька очима увіп’явся, рукою намацав ключ, який лежав на передньому пасажирському сидінні.

Ех! Була б у Перегуди «Мазда»! Чи якась інша така машина, щоб на одну кнопку натиснув — скло у вікні піднялося, іншу надавив — двигун завівся, і пішли ви, покидьки! Спробуйте! Доженіть! Та щоб підняти скло допотопної «Ниви», треба крутити ручку, а щоб завести двигун — довго і терпляче умовляти його завестися настирними натисканнями на педаль зчеплення.

Дядько не став повторювати тричі. Різко відчинив дверцята «Ниви», ухопив Павла за комір куртки, висмикнув з автівки. Враз набігла зграя. Юні, певно, молодші за Валєрчика, агресивні хлопці вчепилися у Павла, потягли провулком в інший провулок, а з нього в безлюдний занедбаний задній двір сірої офісної будівлі, і скільки тягли, стільки верещали, намагаючись перекричати один одного:

— Сука! Кремлівський запроданець! Підар московський!

— Ви що мелете, виродки?! — Перегуда не сприйняв несподіваний виклик долі з покірністю чи бодай із відчуттям самозбереження. Смикався в пазурах «кресалівців», намагався дати підсрачника тим, хто були ближче. — Ану, відпустіть! Перепили ви всі чи обкурилися?

Хто жертву слухає? Ніхто! Поставили до стіни в засміченому задньому дворі офісної будови, зелені «кресалівці» нервово смикалися за два кроки від Перегуди, не приховували бажання кинути чоловіка на землю, навалитися всім кодлом і бити, бити, бити. Та в їхнього ватажка були інші плани. Гаркнув на молодих — принишкли. До Павла підійшов.

— Перегуда? — уточнив.

— А ти хто такий? Прищ на сраці?! — Павло і досі не відреагував на несподіваний напад адекватно, як те радять психологи: мовляв, не сперечайтеся зі злодіями, якщо раптом опинитеся в їхньому полоні, на все погоджуйтеся, бо у вас одне завдання — вижити, вийти з пригоди неушкодженими. Ярився, аж ніздрі роздувалися.

Дядько засміявся нахабно, зміряв Перегуду презирливим поглядом.

— Значить, слухай сюди, Перегудо! Патріотична громадська організація «Кресало»… — дядько тицьнув пальцем у нашивку. — Забороняє тобі, російська ганчірко, продавати свої гнилі сири в київські ресторани. Більше ніколи ти не труїтимеш український народ своїм непотребом! Дійшло?

— А-а-а… Так он у чому справа! І хто вас на мене нацькував? Ті йолопи, які самі нормального сиру виробити не можуть? Так ви їм скажіть…

Не договорив. Тут ніхто не чекав його слів. Дядько розмахнувся, щосили вдарив Перегуду в живіт. Павло не встояв, завалився.

— У тебе три години, — повідомив ватажок «кресалівців». — Об’їдеш ресторани, з якими уклав угоди на постачання свого лайна, і розірвеш їх, — зареготав. — Тепер розумієш, чому мої хлопці твою «Ниву» не спалили? Допомагаємо тобі, Перегудо! Хочемо, щоб ти встиг за три години доїхати до всіх закладів, де українцям подавали твої отруєні сири, гандон ти московський!

Дядько плюнув на землю, і хоч мітив у Перегуду, та промахнувся, поцілив у порожній паперовий стаканчик із принтом у вигляді української вишивки, який валявся поряд. На зграю свою зиркнув суворо.

— За мною! — гаркнув, пішов у бік вулиці, гамір якої долітав і сюди, у порожній задній двір офісної будівлі.

— А чого я московський гандон?! — гукнув Перегуда зграї услід. Сидів на землі, рвав ту зграю на шмаття поглядом. — Гей! Дресало! Чого це я московський гандон?! А може, я китайський гандон! Чи молдавський!