Дашвар Люко - Ініціація

Де ти, Германе? Чи живий?.. До вулиці Хорива ще кілька подільських провулків, та я не поспішаю, розтягую кайф просто йти.

Люблю Поділ. Навіть таким люблю, як нині, — розбитим, занедбаним, облупленим, а тому трохи дратівливим, перевантаженим, як індійські потяги, і геть некомфортним. Одне лиш пече: що ніколи не житиму на Подолі, бо мої навіть найсміливіші мрії не передбачають такого заробітку, якого б вистачило на придбання тут житла. Не абиякого, ні, на таке не згодна. Якщо вже жити на Подолі, то викупити аварійний столітній кривий дім на два поверхи, відреставрувати-вирівняти, не жаліючи грошей, не ушкоджуючи жодного вцілілого архітектурного елемента, тільки логічно доповнити, зберігаючи стиль, додати міцності і поселити там життя як радість творення. Реальність дивувалася: «Тобі те не до снаги!» Знала. Вперто змінювала масштаб: добре, хай буде не дім, а тільки квартира, але в такому домі, що він кривий-старий, а чиясь добра рука випестила його на нове життя. Реальність підказувала: забудь нездійсненні мрії. Та я знову і знову уявляла себе в просторій подільській квартирі з такою минувшиною, від якої і ходити хочеться з рівною спиною, і вчиняти шляхетно, і книжки читати серйозні, і думати… Може, Герман розмірковував так само, оселившись на Подолі?

Ось і Хорива. Церква Миколи Притиска; тут вулиця починається і довго біжить до Дніпра, та так і не добігає, наштовхуючись на Набережно-Хрещатицьку.

Пливу течією Хорива. До Дніпра. Фіксую номери будинків і чомусь дуже хочу, щоби дім Германа був із тих, які так подобаються мені: давнім, та не старим, архітектурно означеним як історизм, класицизм чи неоренесанс.

Їх тут таких через один, — констатую, зупиняюся біля прекрасного, як сама минувшина, триповерхового будинку, і ніщо його не псує: ані облуплені колони та стіни, ані пластикові вікна впереміш зі справжніми, дерев’яними, ані прозорий сучасний дашок над балконом верхнього поверху, бо бідаха-хазяїн подбав не про дім, а щоб на голову не ляпало.

Маєш смак, Германе. І гроші.

Іду до єдиного під’їзду, знову дивлюся на клаптик паперу з адресою нотаріуса і тільки тепер бачу: номера квартири нема. Тільки вулиця та номер будинку. Невже Герман здійснив мою мрію, має цілий будинок на благословенному Подолі? Двері під’їзду навстіж — запрошують перевірити версію.

Мармурові сходи, ковані перила — розкіш. Таблички на дверях першого поверху свідчать: тут працюють дитячий психолог і фірма з продажу офтальмологічних лінз. Значить, нотаріус не спромігся купити весь дім. Міняю масштаб і вперед, на другий поверх.

На другому — гармидер. Двері двох квартир розчахнуті, але видно небагато: пилюка — туманом, гіпс і цементна суміш у мішках просто на мармуровій підлозі площадки загального користування. Матюччя над тим усім. Ремонт? Певно, мені не сюди. На третій?

Із третього назустріч — рухливий підліток: скаче, балабонить по мобільному, встигає поправити бейсболку і закинути рюкзак на плече.

— Зупинись! — Я знаю, як з такими говорити.

— Ну! — Він гальмує, дивиться на мене спокійно і зухвало.

— Квартира Германа Швеця на третьому? — питаю прокурорським суворим тоном.

— Не дочекається! — Підліткові чхати на прокурорів. Усміхається уїдливо.

Не можу вловити суті. Втрачаю контроль над підлітком, який уже суне геть.

— Та стій! — кричу йому в спину. — Де квартира Швеця?

— У цього козла не квартира, а весь другий поверх! І все йому мало! — відповідає на ходу. — На наш третій поверх теж око поклав. Хотів у нас квартири викупити. Мої предки його послали. Сусідка теж!

У Германа цілий поверх? Везунчик! Заздрість їсть: звідки в тебе так багато грошей, Германе? Батьки багаті? Сам спромігся? А як? Хочу знати! Бо, може, і я колись…

Іду на матюччя: лунає усередині розорених для ремонту квартир другого поверху. Прискіпливо роззираюся: стіна між двома квартирами вже демонтована, через що і так немалі вітальні перетворилися на єдиний велетенський простір. А ще ж тут, певно, є спальні, кухні, ванні кімнати, туалети. І коридори. Я б тут перепланувала геть усе! Я б тут… так вільно дихала.

— Пані, ви хто?! — У дверях ванної кімнати стоїть кремезний дядько в комбінезоні. Дивиться на мене насторожено.

— А де всі? Ви тут хіба один? — питаю, наче воно мені треба. Картаю себе подумки: та що я витворяю? Хіба так зав’язують довірливі розмови? А ще хотіла тренінги з ефективних комунікацій проводити, нездара!

— Хлопці кухню демонтують, а я ванну намагаюся з місця зрушити, — дядько не чув про тренінги з комунікацій, чеше правду-матку. Перепитує вперто: — А ви хто?