Дашвар Люко - Ініціація

— До завтра, — брешу відчайдушно, дивлюся незворушній жінці в очі хоробро і безсоромно. І хай тільки спробує засуджувати чи зневажати! Хай навіть не намагається дивитися на мене з презирством! Не дістане. Я в броні з власних справ, яких ніхто за мене не зробить: Брукс, замовні тексти, зошит старого нотаріуса.

Жінка не чує моїх думок, не читає з моїх очей.

— Візьми з дому гострий ніж, якщо маєш. Рукам легше буде, — радить рівним голосом, іде геть, а мене огортає жалюгідний безпорадний розпач. От за що вона так зі мною? За що?..

— До завтра, — бурмочу Блекові засмучено: так ображені діти жаліються.

— Проводжу тебе, — чую у відповідь, дивуюся безмежно і щиро, ніби тільки цей голомозий бородань Блек один з усіх людей зміг врешті роздивитися мене справжню — і мою красу, і фантастичну неординарність. І незахищеність, раз не відпускає одну в ніч. Реальність кепкує: кинь уже носитися зі своєю красою і неординарністю, як із писаною торбою, згадай головне! «А що головне?» — гублюся. «Блек знає Германа», — нагадує реальність.

Дивлюся на Блека ошелешено.

— Справді? — питають мої очі: чи то про Германа, чи то про нічний супровід до далекого дому на Русанівці.

— Так, — відповідають його очі.

Не намагаюся уточнювати. Втомилася… від добрих справ.

І ми їдемо — маршрутка, метро. Блек мовчить. І я мовчу. Дивлюся на вогні спорожнілих вулиць, на розбурхані вітром дерева: хитаються-бідкаються, намагаються струсити з себе лахміття целофанових пакетиків, а ті всюдисущі, кружляють над містом, як привиди майбутнього. «Ще довго їхати», — думаю. Зиркаю на Блека обережно: він дивиться перед собою в одну точку так недвижно, що, здається, заснув із розплющеними очима.

— Сам напросився! — думаю.

— Запитай про Германа, — підключається реальність.

— Ще встигну.

Лівий берег. Від метро пішки на Русанівку. Дідько, чому Блек і досі мовчить? Може, він такий, як я? Бовкнув здуру «проводжу тебе», тепер іде і кляне себе подумки за ту ідіотську спонтанність, відрізає себе від мене мовчанкою. Швидше за все, бо, якби я зацікавила його хоч на один відсоток зі ста, він би вже закинув вудку.

Та Блек мовчить. Іде поряд зі мною і мовчить. В очі не зазирнути, не роздивитися, якого вони кольору саме зараз, не прочитати його думок. Дивиться вперед, спокійний. Тільки і констатую: вищий за мене — то плюс, але надто худорлявий, шарнірний. Не мій тип. І ця гола голова. І ця борідка. Геть не мій тип, не варто і дратуватися.

І я мовчу, хоча вже хочеться слів. Та всередині розростається впевненість, якої не пояснити: він першим має сказати слово. Як крок назустріч. Я підтримаю, бовкну щось у тему, потім запитаю про Германа, він радо відповість, розмова закрутиться, і, може, ми продовжимо її в моїй квартирі на вулиці Ентузіастів, бо Улька права: невипадкові зустрічі мають приносити результат хоча б у вигляді безвідповідального бурхливого сексу. Чому б не з цим бороданем? Та Блек мовчить.

Реальність радить:

— Не все втрачено. Он уже твій дім. Зупинишся біля під’їзду, подивишся йому в очі, і він — куди дінеться? — вже не змовчить, спитає: «Тут живеш?..» Ти йому: «Завітаєш?» Він: «Звісно». А далі — по плану про безвідповідальний бурхливий секс. Тільки не забудь зачинити Брукс на кухні.

Підходимо до під’їзду. Розчахую двері, зупиняюся, дивлюся Блекові в очі. Він мовчить. Мені здається, підло мовчить, нахабно, зневажливо. Пиха б’є в скроні. Дивлюся на чоловіка з викликом, штовхаю двері, щоб розчинилися ширше, суну в під’їзд. Та пішов ти! Приз мій! Бо не схибила, не принизилася, не вимовила і слова, виграла дивну дуель про мовчанку. А секс — то пусте! Не ти мені не дістався! Я тобі не дісталася! Кусай лікті!

За спиною — кроки. Іде за мною? До горла підступає переможний регіт: усе по плану? Буде секс і навіть розмови опісля? Сходи, сходи. Думки сполошилися: він хоче не просто сексу. Хоче мене. Я зрозуміла те ще в теплій сирості квартири на Нивках, коли він раптом забув про свій мобільний, застиг, дивився на мене довго. Нереально довго і відверто зацікавлено, бо я змогла те прочитати в його очах.

Зупиняюся біля дверей свого кубельця, краєчком ока бачу Блека: стоїть поруч, дивиться на мене спокійно. А він уміє тримати паузу. Я — ні. Уже ні! Збудилася, руки тремтять. Дістаю з сумки ключі, кляну брата, який залишив у мене Брукс. Тільки б не вискочила в коридор, не вчепилася в незнайомця.

— Так і буде! — підказує безкомпромісна реальність.

— Що робити? — бідкаюся подумки.