Дашвар Люко - Ініціація

— Як інакше? — відповідаю.

— А я стіни помила. Намалювала на них квіти, — усміхається мені Діна.

Вона таки дивна. Дивна, наївна, довірлива, незрозуміла і водночас до дідька передбачувана. Такі самі запрошують безхатченків до своєї ванної помитися, ще й дякують їм, що прийняли запрошення.

— Чому квіти? — питаю, бо хочеться думати про світле. — Бо весна?

— Мені була потрібна атмосфера. Не хотілося закінчувати портрети хлопців посеред крові.

— Відправиш портрети на схід? — питаю замість здивуватися: ти художниця? І так зрозуміло. Нормальна людина стіни не обляпала б у кров.

— Ні, — відповідає Діна.

Не дивуюся. Не намагаюся розгадати логічний ланцюжок її думок, бо час! Час згортати благодійність.

— Діно, мені потрібна адреса Германа, — кажу тихо, та помічаю: молодий мужчина за столом на мить завмирає, відривається від мобільного, дивиться на мене.

І я на нього дивлюся.

— Запишу, — чую голос Діни. Хто б сумнівався!

— Дякую, — відповідаю, все косую на молодого мужчину.

Навіть вигадую йому ім’я. Я б назвала його Джакобом, Бастером чи Блеком. Чому так? Не знаю. Згадалося. Коли Ромка приволік додому маленьких ротвейлерят, то з дівчинкою визначився швидко. «Брукс! — сказав. — Назву її Брукс. А хлопчика Джакобом». — «Чому Джакобом?» — спитала я тоді. «Джакоб означає “загарбник”! — відповів брат. — Бастер — “руйнівник”. Блек — “чорний”…» — «Твій хлопчик коричневий, тож краще назви його Бруно», — запропонувала я. Ромка: так, так. Та згодом назвав щеня Брайаном, бо Брайан означало «сила». А в моїх мізках лишився уривок випадкових знань: Джакоб — «загарбник», Бастер — «руйнівник», а Блек — «чорний».

Дивлюся на молодого мужчину. Скільки йому? Років тридцять? Поголена голова, підборіддя підкреслено короткою русявою борідкою, — все в мінус для мене. Очі світлі — чи то сині, чи то сірі. «Блек!» — вирішую і навіть не намагаюся розібратися: з якого дива?

— Тримай! — Дінин голос повертає до реальності. Простягає клаптик паперу. Хорива? Поділ. Добре, що не Оболонь.

— Дякую, — повторюю, зиркаю на бороданя. Уже не дивиться на мене. Не втратив голову від моєї краси і фантастичної неординарності. До біса! Інша небезпека виникає і котиться на мене.

— Уже йдеш? — розгублено питаю Діну, бо підхопилася, суне до дверей.

Хитає головою: час, за десять хвилин зустрічаюся з майстринями-килимарками, віддають килим для аукціону, непростий килим, з історією, бо вдень стояли на Майдані, а вночі грілися в майстерні і не спали, не стуляли очей, плели той килим на старовинному ткацькому станку, — жовтогарячі і червоні квіти-птахи цвіли-співали на чорному тлі, — і ось тепер віддають, щоб ми зібрали гроші, а гончарі тарелі мають привезти, а ще є портрети хлопців, бо Діна так прагнула встигнути закінчити їх до аукціону.

Розгублена, безпорадна, товчуся біля стільчика і буряків, дивлюся, як за Діною зачиняються двері, почуваюся зрадженою, бо хіба це справедливо? Вона ж сама заманила мене сюди! То мала б і сама шкребти буряки! А вона так нагло пішла!

— Уже йдеш?..

Вони мені? Хто питає? Насторожено дивлюся на людей: і жінки, і молодий Блек дивляться на мене так, ніби я на іспиті, ніби маю скласти його, а я вже стратила час, тож хоч обличчя не втрачу.

— Як піду? А буряки? — кажу, а в голосі знову — і знамено, і вітер, і подвиг. Начхати, що люди не бачать того. Я ж бо знаю.

Опускаюся на стільчик, як на крісло, шкребу буряки, жеру їх очима, аби не дивитися на людей. Бо зла! Така зла та скривджена, що хай вони мене краще не чіпають.

Людям не до моїх мордувань: уже надвечір’я, вечір, сонце впало, а вони не зупиняють тяжкої праці. Жінки пакують висушені буряки, Блек складає у великі торби важкі солдатські берці, потім береться допомагати жінкам, і я не витримую, здаюся.

— Ви тут цілодобово? — питаю якомога привітніше.

— А куди ж мені тікати з власної квартири? — відповідає балакуча жінка, і моє серце котиться додолу, зупиняється.

— Пакети скінчилися, — повідомляє друга жінка.

— Зранку куплю, — відказує дівчинка.

— Тоді згортаємося на сьогодні? — пропонує балакуча жінка, і моє серце знову починає битися.

Із просякнутої теплою сирістю квартири у вечір, повітря і вітер ми виходимо втрьох: я, Блек і незворушна жінка. Бо з’ясовується: дівчинка — донька балакучої жінки, тож їм простіше, не треба биту годину їхати і їхати, аби дістатися постелі, вони вдома, уже, певно, і сплять.

— До завтра? — чи то питає, чи то прощається незворушна жінка.