Дашвар Люко - Ініціація

— Хазяїна шукаю. Ви його давно бачили?

— Узагалі не бачив!

— Це як?

— А нащо він нам? Ми — від фірми. Фірма уклала з хазяїном договір, привезла нас сюди, на об’єкт. Працюємо, — пояснює дядько. Не здається, знову повторює вперто: — Пані, ви хто?

Продуктивна розмова так і не народжується, перетворюється на словесний пінг-понг: я дядькові про Германа, дядько мені — а ви хто?

За п’ять хвилин нервової баталії (дядько виграв її всуху) тільки і з’ясувала, що ремонт розпочався місяць тому, що об’єднання двох квартир, перепланування і капітальний ремонт затягнуться на півроку в найкращому випадку, та в будівництві в найкращі випадки не вірять, тому передбачають затриматися тут місяців на вісім-дев’ять.

— Де ж весь цей час хазяїнові жити?.. — перестаю бити в лоба, йду в обхід.

— По бабах! Скажіть же! — хитрувато підморгує дядько.

— Ну знаєте… — обурено бурмочу, а мізки підказують: у дядькових словах є сенс. Герман до Діни переїхав не для того, аби втішати її після смерті брата. Це падло просто мало десь перекантуватися, поки в його хоромах ремонт.

— Не журіться, пані! — дядько по-своєму інтерпретує моє обурення, підбадьорює. — Він об’явиться! Сам вас знайде! Бо ви така… цукерочка!

Убила б! Вискочила у двір, ярилася: була б невихованою нікчемою — буцала би носаком по порожніх сміттєвих баках, трощила би лави чи вгатила би каменюкою по вікнах.

— Козел! — упала на лаву, гнів ніяк не йшов: усі чоловіки козли! І Герман, і хлопець із русявою борідкою, якого побачила чорним. І дядько-будівельник.

А тут і дядько! Випхався з під’їзду, на горбі мішок із побутовим непотребом: старі каструлі дзеленчать, чашки, сковорідки. У руці ще одна торба мотлоху — тягне до сміттєвих баків.

Зіщулилася, відвернулася, у голові метушня: «Козел! Цукерочку Германову він побачив! Як зиркну зараз із гонором! Щоб аж прошило наскрізь! Щоб комахою себе відчув! Тарганом! Мурахою… Щоб дійшло…»

Задихнулася. На дядька озирнулася. А дядько ж не знав, що в моїй голові план пекельної помсти саме народжується, що треба постояти поряд, підставити лице під нищівний мій погляд, — тільки спину його й побачила: чимчикував собі до сміттєвих баків, тягнув непотріб, та в торбі щось раптом блиснуло на сонці.

Як підхопилася!

— Агов, дядьку! Зачекайте! Що це ви з чужої хати виносите? А Герман знає?

Дядько на мене — із прикрістю так, із жалем.

— Пані, та не нервуйтеся ви так через пусте, прошу. То все не Германа вашого. Речі ще старих хазяїв. У яких ваш Герман квартиру купив. Прораб казав: Герман сам усе в мішок поскладав, аби викинути.

— Справді? — кліпаю безпорадно та вкотре констатую: добре, що не зорганізувала тренінги з комунікацій. Провалилась би.

А цікавість не йде. Ближче стала. Дивилася, як дядько закидає мішок у сміттєвий бак, нахилилася до торби, яка ще стояла на землі поряд: що ж так відчайдушно блиснуло? Присіла біля торби, витягнула з неї потріпану книжку «Основи навігації: практичний досвід капітана». Розгорнула. Замість закладинки в книжці лежав гарненький джутовий ланцюжок із металевим якорем на останньому кільці: звисав із книжки, розгойдувався. Якір блищав?

— Пані, не ганьбіться! Нащо ви в смітті копирсаєтеся? — почула дядьків голос.

Підхопилася. Тримала ланцюжок на долоні, дивилася на дядька роздратовано.

— Візьму оце. Добре? Ні! Не відповідайте! Вважайте, що вкрала! І крапка.

Скільки йшла від Хорива до Контрактової, стільки питала себе: нащо? Нащо прихопила чуже? Який глибинний сенс змусив стискати в долоні чийсь джутовий ланцюжок із металевим якорем на останньому кільці? Чи ніякого сенсу нема? Так, примха розгубленої (читай — неадекватної) панянки, яка ніяк не розбереться з однією сумнівною таємницею, тому весь час знаходить нові пригоди на свою голову, замість того щоби працювати.

— Працювати! Дідько, точно! Працювати! — нагадую собі. План один — працюватиму!

На метро, і… поїхала на Нивки.

Потяг метро торохтів-гурчав, заважаючи думати. Умостилася в куті і, щоби не бачити людей (усіх людей: і старих, і малих, наче б усі вони мали дивитися на мене з роздратуванням і осудом так, як сама б на себе дивилася), крутила в руках джутовий ланцюжок із якорем на останньому кільці, розглядала, відкривала його таємниці. Хтось робив ланцюжок руками. З любов’ю і вигадкою. Давно робив, бо в деяких місцях джут потерся, розпушив волокна, вилиняв, та від того ланцюжок не втратив ані витонченості, ані багатофункціональності, бо, поки потяг віз і віз мене на Нивки, встигла вигадати кілька варіантів використання краденого скарбу. Ланцюжок міг слугувати не тільки закладинкою для книги, він легко перетворювався на замкнене коло, варто було лише зачепити якорем за перше його кільце, тож його можна було носити і на шиї, і на зап’ястку як браслет. Він міг би бути просто декором, із нього можна було зробити гак, аби вішати легкі шалики, і ще багато чого… Я б вигадала, та не встигла.