Докінз Річард - Ілюзія Бога

Моє особисте ставлення до асистованого самогубства базується на вже цитованому міркуванні Марка Твена. Бути мертвим для мене — те саме, що бути ненародженим: мертвим я буду точно таким, як був у часи Вільгельма Завойовника, динозаврів або трилобітів. Нема в цьому стані нічого страшного. Але процес помирання, залежно від нашої удачі, може справді виявитися болісним, неприємним і супроводжуватися відчуттями, від яких ми звикли захищати себе за допомогою наркозу, як, наприклад, під час операції з видалення апендиксу. Якщо ваш домашній улюбленець помирає в страшних муках, вас вважатимуть жорстоким катом за відмову покликати ветеринара, щоб уколоти нещасній тварині загальний анестетик, після якого вона вже не прокинеться. Але якщо лікар точно так само змилостивиться над людиною, яка помирає в муках, то ризикує опинитися на лаві підсудних за вбивство. Помираючи, я б хотів, щоб життя покинуло мене під наркозом — таким самим, як під час видалення апендиксу. Але мені не дозволять такої розкоші, бо я мав нещастя народитися представником виду Homo sapiens , а не, скажімо, Canis familiaris чи Felis catus . Принаймні з таким обмеженням мені доведеться зіткнутися, якщо не виїду в якесь більш просвічене місце на кшталт Швейцарії, Нідерландів або Ореґону. Чому цих світлих місць так мало? В основному через сильні позиції релігії.

Мені можуть заперечити, що між видаленням апендикса й позбавлення життя існує вагома різниця. Не зовсім так, особливо якщо смерть неминуча й близька. А також якщо ти щиро віриш у релігійне вчення про загробне життя. Адже в такому разі смерть — лише переїзд з одного місця проживання до іншого. Тож якщо дорога між ними тяжка, її хотілося б долати зі знеболювачем так само, як переносити видалення апендикса під наркозом. Радше ті з нас, хто вважає смерть кінцем, а не переїздом, повинні були б виступати проти евтаназії чи асистованого самогубства. Проте якраз ми їх підтримуємо71.

У цьому ж контексті, як бути зі спостереженнями знайомої мені медсестри, котра ціле життя керувала будинком для людей похилого віку, куди смерть навідується регулярно? Згідно з її багаторічним досвідом, найбільше бояться смерті саме набожні люди. Її висновкам, певна річ, бракує статистичного підтвердження, але якщо припустити, що вона має рацію, що ж усе-таки відбувається в релігійних головах? Хай що там діється, але воно відверто кидає довгу тінь сумніву на здатність релігії втішати людей перед смертю72. А може, католики просто бояться чистилища? Блаженної пам’яті кардинал Г’юм простився з другом такими словами: «Ну що ж, тоді прощавай. Гадаю, зустрінемося в чистилищі». На мою думку, літній кардинал сказав це зі скептичним блиском у своїх добрих очах.

Учення про чистилище дозволяє підняти край завіси над функціонуванням релігійної свідомості. Чистилище — це своєрідний небесний острів Еліс, почекальня Аїду, куди потрапляють душі небіжчиків, чиї гріхи не дотягують до покарання пеклом, але їм усе-таки потрібно пройти небесну виправну колонію, щоб, очистившись, перейти до безгрішної зони небес. У часи Середньовіччя церква продавала за гроші так звані «індульгенції». Це означало, що покупцеві скорочували строк утримання в чистилищі. Причому церква з нахабною самовпевненістю видавала сертифікати, в яких вказувалася точна кількість днів, на яку відкупився власник. Мабуть, фразу «брудні гроші» вигадали спеціально для опису статків католицької церкви. З усіх вигаданих нею за її багатовікову історію схем видурювання грошей продаж індульгенцій, напевно, заслуговує на одну з найвищих сходинок в історії світового шахрайства. Це своєрідний середньовічний еквівалент електронних листів від нігерійських шахраїв, але значно успішніший у грошовому вимірі.

Ще зовсім недавно, 1903 року, у папи Пія Х була чітка тарифна сітка, яка конкретно визначала, скільки днів звільнення від чистилища закріплювалося за кожною церковною посадою: кардиналам могли скоротити до 200 днів, архієпископам — 100, єпископам — нещасні 50 днів. Однак на той час індульгенції вже не продавали за гроші. У часи Середньовіччя зменшення терміну в чистилищі можна було купити не тільки за тверду валюту. Приймалися також молитви — як молитви самого раба Божого до його смерті, так і молитви інших людей за нього після його кончини. А молитви можна було купувати знов-таки за гроші. Якщо вам дозволяли статки, можна було навіть укласти угоду, щоб за вас молилися до кінця світу. Так оксфордський коледж, у якому я працював (Новий коледж), був заснований 1379 року (тоді він ще був справді новим) на кошти одного з найбільших філантропів того часу єпископа Вінчестерського Вільяма Вікема. У Середньовіччі єпископ міг стати Білом Ґейтсом свого часу, позаяк контролював високошвидкісну стратегічну лінію передачі даних між вірянами й Богом, що дозволяла нагромадити величезні багатства. Вікем керував надзвичайно великою дієцезією, а свої багатства та вплив використав, щоб заснувати дві видатні освітні установи: одну в Вінчестері, а іншу в Оксфорді. Він, без сумніву, цінував освіту, але, за словами офіційної історії Нового коледжу, виданої 1979 року на відзначення 600-річчя його існування, голов­не початкове завдання коледжу — «відправлення великих служб за упокій душі засновника. Він виділив кошти на утримання каплиці з десятьма капеланами, трьома причетниками та шістнадцятьма півчими, наказавши, щоб коли коледж опиниться в фінансовій скруті, цих службовців звільнили в останню чергу». Керування Новим коледжем Вікем передав до рук Ради членів коледжу — самовиборного органу, який неперервно існує вже понад шістсот років. Виходить, він ввірив нам свою душу, найнявши членів Ради молитися за неї.