Докінз Річард - Ілюзія Бога

Чи може бути, що боги в ролі розрадників і порадників еволюціонували з таких собі дитячих «Бонь» в процесі так званого «педоморфозу»? Педоморфоз — це збереження в дорослого організму дитячих ознак. Наприклад, у собак-пекінесів педоморфні морди: їхні дорослі особини мають вигляд цуценят. В еволюції цей процес добре відомий. Ним, зокрема, прийнято пояснювати формування таких ознак сучасної людини, як наші опуклі лоби та малі щелепи. Еволюціоністи порівнюють дітей із дитинчатами великих мавп, адже, як відомо, дитинчата шимпанзе й горил більш схожі на людей, ніж дорослі особини. Чи могла релігія з’явитися в результаті того, що від покоління до покоління відбувалося поступове відтягування моменту, коли діти прощалися зі своїми «Бонями» — аналогічно до того, як у нас у ході еволюції уповільнювався процес випрямлення лоба та зростання щелепи?

Для повноти аргументу вважаю за потрібне розглянути можливість протилежного процесу, за яким не стародавні боги постали з «Бонь», а «Боні» постали зі стародавніх богів. Такий варіант мені здається значно менш вірогідним. На роздуми про нього мене наштовхнула книга американського психолога Джуліена Джейнса «Виникнення свідомості в процесі руйнування двокамерного розуму», ідеї якої не менш дивні за її назву. Це той тип книг, які виявляються або цілковитим непотребом, або геніальним відкриттям, яке на багато років випереджає науку, — і третього не дано! Схиляюся до першого варіанта, але поки що забігаю наперед.

Джейнс відштовхується від того, що в багатьох людей процес мислення відбувається у вигляді своєрідного діалогу між «собою» та іншим співрозмовником усередині голови. Зараз ми розуміємо, що обидва «голоси» наші, а якщо не розуміємо, то потрапляємо в категорію психічнохворих. Така доля ненадовго випала Івліну Во. Будучи людиною, яка ніколи не перебирає словами, він у розмові з другом пояснив: «Не бачив тебе давно, бо до мене майже нікого не пускали. Не знаю, чи чув ти, що я був здурів». Одужавши, Во написав роман «Випробування Гілберта Пінфолда», в якому описав пережиті ним галюцинації та внутрішні голоси.

Джейнс висловив думку, що десь до 1000 року до н. е. люди загалом не розуміли, що другий голос — голос Гілберта Пінфолда — також належить їм. Вони думали, що це до них звертається бог: скажімо, Аполлон, Астарта, Ягве або, що вірогідніше, який-небудь домашній бог, роздаючи поради або накази. Джейнс навіть локалізував голоси богів у протилежній півкулі мозку від тієї, яка контролює усне мовлення. «Руйнування двокамерного» розуму, на думку Джейнса, — важлива історична трансформація. У цей період людям дійшло, що до них говорять не зовнішні голоси, а внутрішні. Джейнс навіть вважає цю історичну подію датою народження людської свідомості.

В одному староєгипетському написі про бога-творця Пта всіх інших богів названо варіаціями його «голосу» або «язика». Сучасні переклади не вдовольняються дослівним значенням слова «голос», натомість пропонуючи розглядати інших богів як «об’єктивовані втілення духу [Пта]». Відкидаючи таке вчене тлумачення, Джейнс пропонує серйозно ставитися до дослівного значення фрази. Тобто що боги — це голоси-галюцинації, які люди чули в своїй голові. Далі автор припускає, що боги виникли зі спогадів про покійних правителів, котрі в певному сенсі продовжували впливати на своїх підданців через голоси, які ті чули в своїх головах. Правдоподібна чи ні, праця Джейнса достатньо приваблива, щоб згадати її в книзі про релігію.

Повернімося тепер до гіпотези, яку я виснував із книги Джейнса, про те, що боги й «Боні» — це різні етапи одного процесу, але розташовані в протилежній послідовності до тієї, яка випливає з теорії педоморфозу. Фактично вона зводиться до того, що руйнування двокамерного розуму відбулося не відразу, а поступово, у вигляді відкочування в дитинство моменту усвідомлення нереальності голосів-галюцинацій та примар. У зворотній послідовності повторюючи педоморфоз, боги-галюцинації спершу покинули дорослих людей, а потім відступали все далі й далі в дитинство, доживши до нашого часу лише у вигляді «Боні» та «пурпурового чоловічка». Недоліком цієї гіпотези є те, що вона не пояснює, чому боги й у наш час супроводжують багатьох людей до глибокої старості.

Можливо, доречніше було б не розглядати богів як предтеч «Бонь» або навпаки, а трактувати обидва феномени як побічні наслідки того самого психологічного нахилу. Спільним для них є те, що як Бог, так і Боня дарують утіху та слугують чудовим джерелом альтернативної думки для оцінки ідей. Таким чином, ми повертаємося до озвученої в п’ятому розділі теорії виникнення релігії яко побічного продукту людської психіки.