Стивен Кинг - Зелена миля

Ураз я перестав сміятися. Моєю шкірою пробіг мороз і пробрав усю плоть аж до кісток. Хотів би я сказати, що не знаю, звідки взялося те відчуття (нікому не подобається зізнаватися в тому, що виставить їх сміховинними блазнями), але, звісно ж, я знаю. І якщо вже розказувати правду про все інше, то про це, мабуть, теж можна. На секунду я уявив себе тією мишею: зовсім не наглядачем, а просто ще одним засудженим злочинцем там, на Зеленій милі. Засуджений і приречений, він усе ж знайшов у собі сили відважно подивитися на стіл чергового, який, певно, здавався йому височезним, багато миль заввишки (саме таким, поза всілякими сумнівами, нам здаватиметься одного судного дня престол Господній), і на гучноголосих велетнів у синій формі, що за ним сиділи. Велетнів, що вбивають йому подібних із пневматичних гвинтівок, розплющують мітлами, ставлять на них пастки, що переламують їм хребти, коли вони обережненько прокрадаються через слово «ПЕРЕМОЖЕЦЬ», щоб погризти трохи сиру на мідній пластиночці.

Біля столу чергового не було мітли — зате стояло відро зі шваброю, затиснутою в ролику; незадовго до того, як засісти за архівний ящик із Діном, я вишурував нею зелений лінолеум і всі шість камер. Я побачив, що Дін збирається взяти швабру й замахнутися нею. Але щойно його пальці зімкнулися на тонкому дерев’яному держаку, я торкнувся його зап’ястя.

— Нехай, — сказав я.

Знизавши плечима, він прибрав руку. Було в мене відчуття, що йому хочеться ту мишу прибити не більше, ніж мені.

Брутал відламав кутик від свого яловичого сендвіча і, делікатно тримаючи двома пальцями, виставив перед столом. Миша подивилася вгору, і в її оченятах спалахнула, здавалося, ще більша цікавість, наче вона точно знала, що то таке. А може, й знала; я бачив, як сіпаються її вусики, як морщиться ніс.

— Ой, Брутале, ні! — вигукнув Дін і подивився на мене. — Поле, не дозволяй йому! Якщо він зараз підгодує це кляте створіння, то ми від них потім не відкараскаємося.

— Я просто хочу побачити, що вона робитиме, — сказав Брутал. — Ну, якби для наукового інтересу.

Він глянув на мене — я був начальником, і моя думка важила навіть у таких дрібних відступах від звичного порядку, як цей. Обміркувавши все, я знизав плечима, наче це не мало особливого значення, так чи інакше. Та насправді я й сам хотів побачити, що робитиме миша.

Ну, вона з’їла. А як інакше? То ж були часи Великої депресії. Але те, як вона їла, зачудувало нас усіх. Миша підійшла до шматочка сендвіча, обнюхала його з усіх боків, потім сіла перед ним, наче пес, що показує трюки, взялася лапами й розтулила хліб, щоб дістати м’ясо. Усе це вона проробляла ретельно й зі знанням справи, як людина, що береться всмак повечеряти ростбіфом в улюбленому ресторані. Я ніколи не бачив, щоб тварина так їла, навіть добре видресируваний домашній пес. І весь той час, доки вона їла, не спускала з нас своїх очей. «Ця миша чи дико розумна, чи пекельно голодна», — зауважив чийсь голос. Біттербак. Він прокинувся і стояв тепер біля ґрат камери, голий, у самих сімейних трусах із відвислим задом. Між другою і третьою кісточками правої руки в нього стирчала самокрутка, а сиве, як сталь, волосся спадало на плечі — колись, мабуть, м’язисті, але тепер уже трохи обвислі, — парою кіс.

— Вождю, а в тебе є якісь індіанські прислів’я про мишок? — спитав Брутал, спостерігаючи, як їсть миша. Ми всі були в захваті від того, як охайно вона тримала шматочок консервованої яловичини в передніх лапках, зрідка перевертаючи його чи поглядаючи на нього захоплено і вдячно.

— Нє, — відповів Біттербак. — Знав я одного сміливця, той хвалився своєю парою рукавичок, казав, що з мишачої шкіри вони. Але я не вірив!

Він розсміявся, наче все це було якимсь жартом, і відійшов від ґрат. Ми почули, як рипнуло під ним ліжко, коли він знову ліг.

А для миші це пролунало наче сигнал забиратися геть. Вона доїла те, що було в лапах, обнюхала залишки (здебільшого хліб із жовтими плямами просоченої гірчиці), а потім озирнулася на нас, наче хотіла запам’ятати наші обличчя на випадок, якщо знову здибаємося. Потім розвернулася й почухрала назад тим самим шляхом, яким прийшла, тільки цього разу не зупиняючись на огляд камер. Її поспіх нагадав мені Білого Кролика з «Аліси в Країні Див», і я усміхнувся. Біля дверей, що вели в гамівну кімнату, миша не зупинилась, а пірнула одразу під них. У гамівній кімнаті були м’які стіни, спеціально для людей, у яких трохи розм’як мозок. Ми тримали там прибиральне знаряддя, коли кімнату не потрібно було використовувати за призначенням, а ще — кілька книжок (здебільшого то були вестерни Кларенса Мадфорда, але одна, яку видавали на руки тільки в особливих випадках, містила щедро проілюстровану історію, в якій Попай, Блуто й навіть фанат гамбургерів Вімпі по черзі чпокали Олів Ойл). Ще там зберігалися предмети для творчості, разом з олівцями, які Делакруа пізніше застосує для доброї справи. Але він ще не був нашою проблемою; не забувайте, що це відбувалося раніше. А ще в гамівній кімнаті лежала сорочка, яку ніхто не бажав надівати, — біла, зроблена з подвійного прошитого полотна, з ґудзиками, застібками й пряжками вздовж спини. Ми всі знали, як умент закувати проблемне дитя в шори тієї сорочки. Вони нечасто бушували, наші загублені хлоп’ята, та коли вже розійдуться, то можна було не чекати, що ситуація владнається сама собою.