Я дивився на нього, від подиву опустивши щелепу додолу. Але зрештою спромігся-таки її підібрати, щоб можна було говорити.
— Ти про що взагалі? Він хоче подивитися страту зблизька, з того місця, де добре чутно запах підсмажених яєць?
Мурз знизав плечима. Погляд його очей, що з такою ніжністю дивилися, коли він говорив про дружину, раптом став жорстким і твердим, як кремінь.
— Яйця Делакруа підсмажаться незалежно від того, буде Ветмор у команді чи ні, — відзначив він. — Правильно?
— Так, але він може накосячити. Взагалі, Геле, він майже напевно накосячить. Перед тридцятьма чи більше свідками… репортерами аж із самої Луїзіани…
— Ви з Брутусом Говеллом потурбуєтеся про те, щоб не накосячив, — сказав Мурз. — А якщо це все-таки станеться, то йому все впишуть у справу, і цей запис лишатиметься там ще довго по тому, як зникнуть його політичні зв’язки. Ти це розумієш?
Я розумів. Це викликало в мене страх і нудоту, але я розумів.
— Він, може, й на Коффі забажає лишитися. Але якщо нам пощастить, то від Делакруа він отримає все, що йому треба. Тільки ти обов’язково постав його в команду страти.
Я планував знову запхати Персі в щитову, а потім відправити в тунель, супроводжувати каталку, яка відвезе Делакруа до труповозки, припаркованої через дорогу від тюрми. Але всі ці плани я без найменшого вагання викинув через плече. І кивнув. Мені вистачало кебети, щоб зрозуміти, в яку авантюру я вплутуюся. Але було байдуже. Я б самого диявола за носа вщипнув, якби це допомогло спекатися Персі Ветмора. Нехай візьме участь у страті, надіне шолом, а потім подивиться крізь ґрати й накаже Ван Хею давати другу; хай подивиться, як французик осідлає блискавку, яку він, Персі Ветмор, випустив із пляшки. Хай зловить свій гиденький кайфик, якщо його так тішить убивство, санкціоноване державою. А тоді хай переводиться у Браяр-Рідж, де в нього буде власний кабінет і вентилятор, щоб його охолоджував. А якщо його дядько за шлюбом вилетить з посади після наступного голосування на виборах і йому доведеться спізнати, що таке праця в жорстокому, загартованому світі під невблаганним палючим сонцем, де не всі поганці сидять, замкнені за ґратами, а часом і тобі самому можуть по пиці з’їздити, що ж, тим краще.
— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Я поставлю його на Делакруа. А доти підтримуватиму мир.
— Добре, — Гел і собі встав. — До речі, як твоя проблема?
Він делікатно вказав пальцем на мій пах.
— Та наче вже краще трохи.
— Це добре. — Він провів мене до дверей. — А до речі, що там Коффі? З ним проблеми будуть?
— Не думаю. Поки що він сумирний, наче мертвий півень. Дивний він, очі в нього дивні, але тихий. Але ми будемо тримати руку на його пульсі. Про це не хвилюйся.
— Ти, звісно, в курсі, що він скоїв.
— Так.
Він вивів мене в приймальню, де стара міс Ханна лупила по клавішах свого «Андервуда», як, здавалося, і щодня з кінця останнього льодовикового періоду. Ішов я з легкою душею. Загалом було таке відчуття, що я легко відбувся. І приємно було знати, що зрештою в мене є шанс пережити Персі.
— Відправ Мелінді цілий кошик моєї любові, — сказав я. — Але не купуй собі зайвого ящика хвилювань. Зрештою ще може виявитися, що там нічого такого, просто мігрень.
— Авжеж, — сказав він, і губи під зболеними очима розтяглися в усмішці. Це поєднання було замало не упирячим, чорт забирай.
Що ж до мене, то я подався до себе в блок Е, щоб розпочати новий день. Там чекали папери (прочитати й написати), підлоги (вимити), їжа (подати), графік чергувань на наступний тиждень (скласти) — сотні справ, про які треба було подбати. Але найбільше там було чекання — у в’язниці його завжди багато, так багато, що не переробиш. Чекання на час, коли Едуард Делакруа піде Зеленою милею, чекання, коли з’явиться Вільям Вортон з його вишкіром і татуюванням «Малюк Біллі», але понад усе — чекання, коли ж Персі Ветмор нарешті забереться геть з мого життя.
Миша Делакруа була однією з Божих загадок. До того літа я ще ні разу не бачив у блоці Е жодної миші, і більше не бачив жодної після тієї осені, коли Делакруа покинув наше товариство однієї спекотної грозової ночі в жовтні — покинув таким невимовно страшним робом, що я насилу наважуюся це все пригадувати. Делакруа стверджував, що це він видресирував ту мишу, яка розпочала своє життя серед нас під кличкою Пароплав Віллі. Але насправді, думаю, було якраз навпаки. Дін Стентон теж так вважав, і Брутал. Вони обидва були на чергуванні тієї ночі, коли миша з’явилася вперше. І, як сказав Брутал, «миша вже прийшла напівручна. І вдвічі розумніша за того кейджена, який вважав себе її власником».
Читать дальше