Стивен Кинг - Зелена миля

— Доктор Гейверстром хоче, щоб вона лягла в лікарню в Індіанолі, — сказав Мурз. — Зробила якісь аналізи. Рентген голови він має на увазі. І ще хтозна-що. Вона налякана до смерті. — Помовчавши хвилю, він додав: — Якщо по правді, то я теж.

— Так, але обов’язково все зробіть. Не відкладайте в довгий ящик. Якщо там щось таке, що видно буде на знімках, то, може, це можна вилікувати.

— Так, — погодився він. І на одну мить, лише на одну за всю ту частину нашої розмови, наскільки я пригадую, наші погляди зустрілися. І виникло те оголено-досконале порозуміння між нами, яке не потребує жодних слів. Так, міг бути інсульт. Але також міг бути рак, що ріс у її мозку. А в такому разі стрімко прямували до нуля шанси на те, що лікарі в Індіанолі зможуть чимось зарадити. Не забувайте, йшов 32-й рік, коли навіть щось таке порівняно просте, як інфекція сечових шляхів, лікували двома способами: або сульфа і смерди, або страждай і жди.

— Поле, дякую тобі за небайдужість. А зараз поговорімо про Персі Ветмора.

Я застогнав і накрив очі долонями.

— Мені сьогодні вранці був дзвінок зі столиці штату, — рівним тоном повідомив начальник в’язниці. — І ти можеш собі уявити, який сердитий був той дзвінок. Поле, губернатор такий одружений, що майже розчинився, якщо ти розумієш, про що я. А в його дружини є брат, а у брата — єдина дитина. І ця дитина — Персі Ветмор. Учора ввечері Персі зателефонував татові, а тато Персі зателефонував тітці Персі. Далі розказувати чи ти сам додумаєш?

— Ні, — сказав я. — Персі наскаржився. Наче шкільна ябеда, яка доповіла вчительці, що Джек і Джилл лизалися в роздягальні.

— Угу, — погодився Мурз, — якось так і було.

— Ти ж знаєш, що Персі зробив з Делакруа, коли того привезли? — спитав я. — Своїм клятим пекановим кийком?

— Так, але…

— І ти знаєш, як він любить водити ним по ґратах, просто щоб усіх доводити до сказу. Він злий і дурний, і я не знаю, скільки ще зможу його терпіти. Отаке.

Ми з Гелом були знайомі п’ять років. Сила-силенна часу для чоловіків, які добре один з одним ладнають, особливо коли частина роботи — міняти життя на смерть. Я хочу сказати, він зрозумів, що я маю на увазі. Звільнятись я не збирався; за стінами тюрми пантрувала Велика депресія — мов небезпечний злочинець, якого не посадиш у клітку, як наших підопічних. Кращі за мене чоловіки подалися на заробітки, чіпляючись за товарні вагони знизу, під дном. Я був щасливчиком і добре це розумів. Діти виросли, закладна на будинок, той двохсотфунтовий блок мармуру, вже два роки як не тисла мені на груди. Але чоловікові треба щось їсти, і його дружині теж. А ще ми звикли надсилати доньці з зятем двадцять баксів, коли могли собі це дозволити (а часом і коли не могли, якщо в листах Джейн звучав особливо страшний відчай). Її чоловік був учителем історії, втратив роботу, а якщо таке не розцінювати як чистий відчай у ті часи, тоді це слово взагалі не має значення. Тож ні, людина не могла відмовитися від стабільної зарплати, такої, як моя… холоднокровно не могла, себто. Але моя кров тієї осені холодною не була. Температура надворі трималася не за сезоном висока, а інфекція, що причаїлася й кишіла в мене всередині, підкручувала ручку термостата ще більше. А коли чоловік опиняється в такій ситуації, то що ж, іноді його кулак виходить з-під контролю. А зацідивши людині зі зв’язками, такій, як Персі, один раз, ти вже можеш не стримуватись і гамселити її далі, бо вороття не буде.

— Потерпи, — тихо мовив Мурз. — Я тебе покликав, щоб це сказати. Я дізнався від авторитетної людини, власне, від тої людини, яка сьогодні вранці мені дзвонила, що Персі подав заяву на перехід у Браяр і її приймуть.

— Браяр, — повторив я. Браяр-Рідж, одна з двох лікарень штату. — Що цей хлопець робить? Пустився в турне державними установами?

— Це адміністративна посада. Платня там краща, а робота — перекладати папірці, а не тягати лікарняні ліжка в розпал спекотного дня. — Він скоса до мене посміхнувся. — Знаєш, Поле, а ти міг би вже його здихатися, якби не відправив у щитову з Ван Хеєм, коли була черга Вождя.

Раптом його слова здалися мені такими дивними, що я гадки не мав, до чого він хилить. Або не хотів ту гадку мати.

— А куди я ще міг його відправити? — спитав я. — Господи, та він і в блоці не знає, що робити! Поставити його в активну команду страти разом з іншими…

Я не договорив. Не міг договорити. Потенціал косяків здавався нескінченним.

— Незважаючи на це, для тебе ж буде краще, якщо поставиш його на Делакруа. Звісно, якщо хочеш його позбутися.