Стивен Кинг - Зелена миля

Ми з Діном були в моєму кабінеті, переглядали коробку з документами за останній рік, готувалися писати листи-запити свідкам п’яти страт, а потім — запити про запити свідкам інших шести, назад у минуле аж до 29-го року. В цілому нас цікавило тільки одне: чи були вони задоволені обслуговуванням? Я розумію, це звучить гротескно. Але то був важливий фактор. Як платники податків, вони були нашими клієнтами. Але дуже особливими. Чоловік чи жінка, ладні приїхати в тюрму опівночі, щоб подивитись, як хтось помирає, мають особливу, нагальну для цього причину, особливу потребу. І якщо страта — це належне покарання, то цю потребу необхідно задовольнити. Вони пережили жахіття. Мета екзекуції — показати їм, що те жахіття скінчилося. Може, це навіть працює. Іноді.

— Хлопці! — погукав Брутал з-за дверей. Він якраз сидів за столом на початку коридору. — Гей, ви двоє! А йдіть-но сюди!

Ми з Діном перезирнулися. На обличчях в обох був написаний однаковий вираз тривоги. Ми подумали, що там щось сталося: або з індіанцем із Оклахоми (його звали Арленом Біттербаком, але ми кликали його Вождем… а у випадку Гаррі Тервілліґера — Вождем Козячим Сиром, бо Гаррі стверджував, що саме так тхне від Біттербака), або з нашим так званим Президентом. Та потім Брутал розсміявся, і ми притьмом побігли дивитися, що ж там таке. Сміх у блоці Е звучав десь приблизно так само неправильно, як сміх у церкві.

Перед тим у нас побував Старий Ту-Ту, активіст, який у ті часи пхав по в’язниці свій чарівний візок із харчами та іншими ніштячками, і Брутал затарився на довгу ніч — три сендвічі, дві газованки, пара «Місячних пирогів» [16] Популярне на півдні США тістечко — кругле печиво з прошарком маршмелоу, вкрите шоколадом. Винайдене 1917 року. Його часто запивають «колою Royal Crown» (скорочено — RC). . А ще на гарнір — картопляний салат, який Ту-Ту, безсумнівно, потягнув із тюремної кухні, куди за правилами йому заходити було зась. Перед Бруталом лежав розгорнутий журнал чергового, і просто диво, що він ще нічого не розлив і не розсипав на сторінки. Хоча, звісно, він лише почав харчуватися.

— Що? — спитав Дін. — Що таке?

— Рада штату, хоч-не-хоч, а розв’язала калитку й усе-таки найняла нам цього року ще одного вертухая на підмогу, — не перестаючи сміятися, відповів Брутал. — Дивіться-дивіться, оно туди.

Він показав, і ми побачили мишку. Я теж засміявся, до мене приєднався Дін. Стриматись було годі, бо та миша походжала точнісінько як наглядач, що робить обхід щочверть години: крихітний наглядач у шубці, перевіряє, чи не намагається, бува, хтось утекти чи скоїти самогубство. Продріботівши трохи до нас Зеленою милею, вона повертала голову з боку на бік, неначе заглядала в камери. По тому робила наступний ривок уперед. Ми чули, як дають хропака обидва наші тодішні в’язні, замість того, щоб надривати животи зо сміху, і від цього нам чомусь було ще смішніше.

То була цілковито звичайна бура миша, якщо не зважати на те, як вона, здавалося, перевіряла камери. В одну чи дві вона навіть зайшла, спритно прошмигнувши між нижніми ґратами. Уявляю, як би їй позаздрили в’язні, колишні й тодішні. От тільки наші в’язні завжди хотіли вискочити назовні, а не пролізти всередину, звичайно.

У жодну із зайнятих камер миша не зайшла; її цікавили тільки порожні. Мало-помалу просуваючись уперед, вона майже дісталася того місця, де були ми. Я все чекав, коли ж вона чкурне геть. А вона не чкурнула. Жодних ознак страху перед нами вона не виказувала.

— Це ненормально, щоб миша отак спокійно підходила до людей, — трохи знервовано прокоментував Дін. — А що, як вона скажена?

— О Господи, — сказав Брутал із повним хліба й консервованої яловичини ротом. — Великий мишачий експерт. Мишознавець. Ти бачиш, щоб у неї з рота скрапувала піна, мишознавцю?

— Я взагалі в неї рота не бачу, — відповів Дін, і це змусило нас усіх знову розсміятися. Я теж не бачив у тієї миші рота, але темні крихітні краплинки її очей було добре видно, і вони зовсім не здавалися мені божевільними чи скаженими. У них був розумний і зацікавлений вираз. Мені доводилося умертвляти людей — людей із буцімто безсмертними душами, — які здавалися дурнішими за ту мишку.

Так вона продріботіла Зеленою милею до місця, від якого лишалося менше трьох футів до нашого столу… якщо уява намалювала вам якийсь чудернацький стіл, то ви помилилися: нічого особливого в ньому не було, звичайний собі письмовий стіл, як в учителя старших класів у якій-небудь окружній школі. От на тому місці миша й спинилася. Вона огорнула лапи хвостиком, стримано, неначе старенька леді поправила спідниці.