Стивен Кинг - Зелена миля

— Угу, прямо під двері. Трохи мусила протискатися, але пролізла.

— Йой, — сказав Брутал, і від такого гевала це слівце прозвучало дивно. — Добре, що зеки не можуть такими крихітними стати, правда ж?

— Ще б пак. — Я востаннє пробіг поглядом уздовж повстяних стін, шукаючи дірку, тріщину, що завгодно. Але нічого не було. — Все. Ходімо.

Пароплав Віллі знову показався через три вечори, коли за столом чергового сидів Гаррі Тервілліґер. Персі теж був на чергуванні — й погнався за мишею по Милі з тією самою шваброю, яку подумував використати Дін. Гризун легко уникнув Персі, прослизнувши повним переможцем у шпарину між підлогою та дверима гамівної кімнати. Матюкаючись на повен голос, Персі відімкнув ті двері й знову повитягав усю хрінь. Дивитися на це було смішно і страшно водночас, розповідав потім Гаррі. Персі присягався, що зловить кляту мишу й відірве їй заражену довбешку. Але, звісно, не зловив. Спітнілий і скуйовджений, з полами сорочки, що вибилися зі штанів і висіли ззаду, він повернувся до столу чергового за півгодини, відгорнув п’ятірнею волосся з очей і сказав Гаррі (який протягом усього гармидеру незворушно читав книжку), що він приклеїть на двері внизу ізоляційну стрічку; це владнає справу з гризунами, проголосив він.

— Персі, роби, як вважаєш за потрібне, — сказав Гаррі, перегортаючи сторінку ковбойського роману, який читав. Він подумав, що Персі забуде перекрити шпарку під тими дверима, й не помилився.

Наприкінці тієї зими, коли описані події вже були в минулому, Брутал підійшов до мене однієї ночі, коли нас було тільки двоє, блок Е тимчасово стояв порожній, а решту наглядачів на якийсь час розподілили по інших корпусах. Персі вже був у Браяр-Ріджі.

— А йди-но сюди, — дивним, здавленим голосом покликав Брутал, і це змусило мене рвучко озирнутися на нього. Я щойно зайшов досередини знадвору, де панувала холоднеча і сльота, та обтрушував краплини дощу з пальта перед тим, як його повісити.

— Сталося щось? — спитав я.

— Ні, — відповів він, — просто я знайшов, де жив Містер Джинґлз. Ну, тоді, коли ще тільки прийшов, до того, як його Делакруа взяв. Хочеш побачити?

Ще б я не хотів. Слідом за ним я пішов Зеленою милею до гамівної кімнати. Усе, що ми там тримали, вже лежало в коридорі; Брутал явно скористався затишшям у потоці клієнтів, щоб трохи поприбирати. Двері стояли навстіж, і я побачив усередині наше відро зі шваброю. Підлога, того самого хворобливого відтінку лайму, що й сама Зелена миля, висихала смугами. Посеред кімнати стояла пересувна драбина, та, яку ми тримали в коморі, що, так уже вийшло, слугувала останньою зупинкою для засуджених державою до страти. Позаду драбини, ближче до вершечка, видавалася вперед полиця — щоб робітник міг поставити на неї, наприклад, ящик з інструментами чи відро з фарбою. Зараз на ній лежав ліхтарик. Брутал передав його мені.

— Лізь нагору. Ти нижчий за мене, тому доведеться майже до кінця піднятися, але я потримаю твої ноги!

— Я лоскоту боюся, — попередив я, ступаючи на першу сходинку. — Особливо під коліньми.

— Запам’ятаю.

— Добре, — сказав я, — бо поламане стегно — завелика ціна за те, щоб дізнатися походження однієї-єдиної миші.

— Га?

— Та то я так. — Моя голова вже була біля лампочки під сіткою в центрі стелі, і я відчував, як похитується під моєю вагою драбина. Надворі вистогнував зимовий вітер. — Ти просто тримай мене.

— Тримаю, не хвилюйся.

Брутал міцно стиснув обома руками мої литки, і я піднявся ще на одну сходинку. Моя маківка на ту мить опинилася менш ніж за фут від стелі, і я бачив павутиння, що його кілька підприємливих павуків сплели біля хрестовин, там, де сходилися докупи крокви стелі. Я посвітив ліхтариком довкола, однак не побачив нічого вартого ризику перебування на драбині.

— Ні, — сказав Брутал. — Поле, ти надто далеко дивишся. Глянь ліворуч, туди, де дві крокви сходяться. Бачиш їх? Одна трохи вицвіла.

— Бачу.

— Посвіти на стик.

Я так і зробив. І майже одразу побачив те, що Брутал хотів мені показати. Крокви були скріплені між собою кілочками, півдюжиною кілочків, і одного не було, а натомість чорніла кругла діра з четвертак завбільшки. Я глянув на неї, потім із сумнівом озирнувся через плече на Брутала.

— То була маленька мишка, — сказав я. — Але щоб настільки маленька? Ні, друже, я не думаю.

— Але вона туди й ховалася, — наполягав Брутал. — Я впевнений на всі сто.

— Не бачу, з чого така певність.