Люко Дашвар - #Галябезголови

— Так. Я дуже… дуже дисциплінований! Я завжди виконую накази керівництва! Ви у цьому переконаєтеся!

— Не треба гнати коней! Усьому свій час, Льоню! Давай до твоїх баранів повернемося! Бо — дивна річ! Ти — такий увесь файний і дисциплінований! Виконуєш накази шефа бездоганно, падаєш, коли той Димитру у тебе кейс вириває, але Димитру вбивають, кейс із грішми зникає, а Гашинський якогось біса катує тебе! Чому — тебе? Що ти мені не розповів, Льоню?

— Орест Валерійович розгнівався сильно… Мало того, що хтось у його план втрутився: і Димитру вбили, і гроші зникли. Ну, і мати його померла. Так до того всього ще і я відбитки свої залишив на речах Димитру. А ця ниточка до нього веде. От і психонув.

— Дістали психи його! — недобре відповів Жадкін. — Аби не його психи, ми б і Гаваненка допитали, і Консуматенка! Давно би гроші знайшли… — замовк, усміхнувся Льоні. — Та не все так погано. Ти дуже допоміг слідству.

— Якому слідству? — пополотнів Льоня. — Я думав, у нас приватна розмова, Феліксе Аскольдовичу! Я думав: тільки вам правду говорю! Аби ви могли правильні рішення приймати! Ви ж обіцяли…

— Льоню, спокійно! Чого смикаєшся? Все нормально, ти під захистом. Зараз слідчий Зубенко з диктофона перепише твої зізнання на папір, а ти поставиш дату, підпис і підтвердиш, що «з твоїх слів написано вірно». Домовилися?

— Феліксе Аскольдовичу! Я боюся! Гашинський уб’є мене, якщо хоч хтось дізнається…

— Він тебе не вб’є! Слово даю! — відповів полковник. «Я тебе сам ухайдохаю, покидьку, хоч і трохи шкода: талановито брешеш…» — додав подумки.

Слова дотримав. Вийшов з палати, відкликав до вікна слідчого Зубенка, який чекав на начальника. Простягнув йому смартфон.

— Все за звичною схемою, — наказав. — Свідчення — на папір. Підпис, дату. При трьох свідках хай підпише, щоб не казали, що нова поліція під тиском вибиває зізнання.

— А потім куди його?

— Туди, де всі будемо, — відповів Жадкін.

Коли ти на дні — притулитися до мами не найгірша з ідей. Галя їхала до мами.

Вечір уже запалив на вулицях Києва тисячі ліхтарів: і з жовтими витратними лампами розжарювання, і з економними яскравими ледами. Вони так обнадійливо сяяли, що здавалося, у місті не лишилося жодної темної плями. Навпаки! Непомітні вдень кутки, скверики, провулки увечері виглядали набагато презентабельніше, і від того народжувалося викривлене враження про те, що увечері в Києві не менше перспектив, ніж удень! Мо’, навіть більше!

Галя не зважала на оману вогнів. Вечір не міг нічим компенсувати безнадійність цього дня. Вранці вона зателефонувала панові Черпаку за хвилину після того, як подякувала Казидорівні і провела поглядом її автівку. Пан, певно, жив у тому ж старовинному будинку на Пушкінській, бо Галя побачила трохи перегодованого високого чоловіка у коштовному костюмі і легкій вовняній куртці хвилин за п’ять після того, як попросила про зустріч. Вона навіть встигла роздивитися його уважніше, бо під час першої зустрічі переляк заважав не тільки думати, а й бачити все навкруги. Певно, у пана Черпака були класні стилісти, бо вони зуміли з лисуватого мужчини за сорок зліпити стилягу з цікавою неголеністю і такою ж цікавою зачіскою із залишків його волосся, яка не виглядала ані куцо, ані вульгарно. Іронічна напівпосмішка й уважні очі наближали пана Черпака до високих стандартів супергероїв, та примітивна перегодованість, живіт і друге підборіддя перекреслювали усі вищезгадані позитивні характеристики, констатуючи давню істину: якщо посієш звичку, то пожнеш характер. А якщо понасівав поганих звичок — твій характер навряд стане гідним…

Галя віддала ключі Черпакові, і він би одразу пішов, та вона запитала:

— А як справи в Андрія Івановича?

— Наскільки я знаю, просто чудово! — відповів Черпак. — Активно адаптується до нової для себе реальності, хоча відкрию вам секрет — реальність не змінилася! Та ж сама! Андрій просто починає новий етап свого життя.

— З жінкою? — не втрималася. — Ви хочете сказати, що в Андрія Івановича з’явилася жінка?

Антін Черпак уважним поглядом окинув Галю.

— Галино, ви не чужа людина Андрієві! І я — далеко не чужий, бо змалку товаришуємо. Але я ніколи не дозволяв собі втручатися у його особисте життя. І якщо ви ставите мені такі запитання, то на те має бути вагома причина. І яка?

— Лиш одна! Хвилююся за Андрія Івановича. Телефоную йому, а він не виходить на зв’язок.

— Заспокойтеся і повертайтеся до свого життя, дівчинко! З Андрієм — усе гаразд. Я говорив з ним годину тому.