Стивен Кинг - Салимове Лігво

Бен Міерз розставив ноги, замахнувся сокирою і вергнув її вниз сяйливою дугою, яка залишила післясвітіння в очах. Лезо вжалило дерево з лунким, зловісним звуком і вгрузло по сокирище. Розлетілися тріски.

Він витяг сокиру, дерево верещало проти сталі. Він рубав нею знову… знову… знову. Він відчував, як напружуються і взаємодіють м’язи його спини і плечей, рухаючись із такою впевненістю і вишуканою розпашілістю, яких вони ще не знали. Кожний удар посилав на розліт скалки і тріски, як шрапнель. На п’ятім ударі лезо проломилося до порожнечі, і Бен почав вирубувати діру, розширювати її зі швидкістю, що сягала шаленості.

Марк дивився на нього в захваті. Холодний синій вогонь сповзав униз по сокирищу і ширився вгору по Бенових руках, аж поки не почало здаватися, що він працює в колоні цього вогню. Голова в нього була схилена набік, м’язи шиї напнуті напруженням, одне око відкрите і сяє, друге міцно замружене. Спина його сорочки лопнула між замашними крилами його лопаток, і м’язи скручувалися, як троси. Він був пройнятий одержимістю, і Марк не задумуючись (і не маючи потреби задумуватися) побачив, що ця одержимість ані найменшою мірою не є християнською; це добро було більш елементарним, менш рафінованим. Воно як руда, як щось викашляне з-під землі голими брилами. Нічого лощеного в ньому не було. Це була Сила, це була Могутність, це було те щось, що рухає найбільшими колесами всесвіту.

Двері до овочевого льоху Єви Міллер не могли встояти перед цим. Сокира почала рухатися майже зі сліпучою швидкістю; вона перетворилася на пульсацію, на низхідну арку, на райдугу з-поза Бенового плеча до потрощеної деревини цих фінальних дверей.

Бен завдав їм останнього удару і відкинув сокиру геть. Він підніс долоні собі до очей. Вони палали.

Він простягнув руки до Марка, і хлопчик відсахнувся.

— Я люблю тебе, — сказав Бен.

Вони зімкнули руки.

Овочевий льох був маленьким, схожим на келію, і порожнім, окрім кількох укритих пилом пляшок, кількох ящиків та запилюженого бушельного кошика дуже старої картоплі, з якої в усіх напрямках попроростали вічка, — і тіл. Труна Барлоу стояла під стіною в дальнім кінці, наче саркофаг якоїсь мумії, і гребінь її віка холодно блищав у світлі, яке вони принесли з собою, немов вогонь Святого Ельма [294] Вогонь Святого Ельма — світіння на верхівках корабельних щогл під час шторму, яке вважається моряками знаком їхнього покровителя св. Ельма, що судно врятується; іонізація повітря, різновид плазми, утворюваної концентрованим електричним полем при кінцях високих об’єктів. .

Перед труною, наче залізничні шпали поперек шляху до неї, лежали тіла людей, з якими Бен жив і хліб-сіль ділив: Єва Міллер і Проноза Крейґ поряд із нею; Мейб Маллікен з кімнати в кінці коридору другого поверху; Джон Сноу, який перебував на утриманні округу і зі своїм артритом заледве міг зійти наниз до сніданку; Вінні Апшо, Ґровер Верілл.

Вони переступили через них і стали перед труною. Бен поглянув униз собі на годинник; було 6:40.

— Зараз ми винесемо її звідси туди, — сказав Бен. — До Джиммі.

— Вона, мабуть, важить не менше тонни, — сказав Марк.

— Ми впораємося.

Бен простягнув руку до труни, майже невпевнено, та потім вхопився за її правий верхній кут. Гребінь на віку блищав, немов якесь пристрасне око. Дерево було аж до мурашок по шкірі неприємним на дотик, гладеньким і скам’янілим від часу. Здавалося, у цій деревині зовсім немає пор, жодних недосконалостей, які могли б розпізнати і приліпитися до них пальці. Утім, труна легко хитнулася. Одної руки вистачило.

Бен нахилив її вперед невеличким поштовхом, відчуваючи, як піддається ця величезна вагота, немов під контро­лем якихось невидимих противаг. Щось гупнуло всередині. Бен прийняв вагу труни на одну руку.

— Тепер, — сказав він, — твій кінець.

Марк підважив, і той кінець труни легко піддався. Обличчя хлопчика наповнилося задоволеним здивуванням:

— Гадаю, я міг би зробити це одним пальцем.

— Мабуть, і я зміг би. Справи нарешті йдуть нам на добре. Але ми мусимо поспішати.

Вони пронесли труну крізь розтрощені двері. Вона загрожувала застрягти там своїм найширшим місцем, та Марк нахилив голову і штовхнув. Труна пройшла з дерев’яним виском.

Вони понесли її туди, де накритий портьєрами Єви Міллер лежав Джиммі.

— Ось він, Джиммі, — промовив Бен. — Ось він, цей сучий син. Опускаймо її, Марку.

Він знову глянув собі на годинник. 6:45. Світло, що доходило крізь кухонні двері нагорі над ними, було попелясто-­сірим.