Наоми Новик - Ті, що не мають коріння

Я підслуховувала не надто завзято; мені було не так уже й цікаво, про що вони говорили. Значно важливішим для мене було те, що зажевріла примарна надія на порятунок: те, що Дракон виробляв зі мною, це страхітливе висмоктування життя, уже напевно порушувало королівський закон. Він казав мені не підходити, не потрапляти на очі; а що, як він так казав не лише через те, що я ганьбила його своєю неохайністю, якої він міг позбутись одним словом, а тому що не хотів, аби принц знав, чим він займається? А що, як віддатися на милість принцові, а він забере мене…

— Досить, — мовив принц Марек, і його голос утрутився в мої думки: слова долинали чіткіше, неначе він наближався до дверей. Судячи з голосу, він був сердитий. — Ти, мій батько, Зиґмунд, усі ви мекаєте, як вівці… ні, досить. Я не маю на думці нічого з цим не робити.

Я квапливо побігла назад сходами, ступаючи босоніж і якомога тихіше: гостьові кімнати були на третьому поверсі, між моєю кімнатою та бібліотекою. Я сіла в кінці сходів і почала слухати звуки їхніх чобіт на нижчих сходинках, аж поки звуки не стихли. Я не знала точно, чи стане мені духу відверто піти проти Дракона: якщо він застане мене під час спроби постукати у принцові двері, він точно зробить зі мною щось жахливе. Але він уже робив зі мною дещо жахливе. Я була впевнена, що Кася скористалася б можливістю: якби вона була тут, вона би пішла, відчинила двері, вклякла біля принцових ніг і стала благати його про порятунок, не як налякана дитина, що белькоче, а як діва з казок.

Я повернулася до своєї кімнати та прорепетирувала цю сцену, бурмочучи слова собі під ніс, тим часом як сонце заходило. А коли нарешті стало темно та пізно, я посунулася униз сходами з шаленим серцебиттям. Але я все одно боялася. Спершу я пішла вниз і подивилася, чи точно в бібліотеці та лабораторії не горить світло — Дракон уже ліг спати. На третьому поверсі під першою гостьовою кімнатою було видно помаранчеве світло від тьмяного вогника, а дверей до Драконової спальні мені не було видно зовсім; вони загубились у тінях у кінці коридору. Та я все одно завагалася на сходовому майданчику, а потім замість цього спустилася до кухонь.

Я сказала собі, що голодна. З’їла кілька шматочків хліба та сиру, аби дати собі сил, стоячи перед вогнем і трусячись, а тоді повернулася нагору. Зовсім нагору, до своєї кімнати.

Я насправді не могла змусити себе це уявити: я біля принцових дверей, я стою на колінах і виголошую вишукану промову. Я не була Касею, не була якоюсь особливою. Я б лише розплакалася та виставила себе божевільною, а він би, мабуть, викинув мене геть або ще гірше — покликав би Дракона, щоб я дістала належне покарання. Чому б він мені повірив? Селянській дівчині у домотканій сукні, нікчемній служниці у Драконовому домі, що розбудила б його посеред ночі з дикою історією про те, як мене мучить видатний чаклун?

Я розчаровано повернулася до своєї кімнати та різко зупинилася. Посеред кімнати стояв принц Марек і вивчав картину; він зняв покривало, яке я на неї накинула. Він розвернувся та оглянув мене із сумнівом на обличчі.

— Мій пане, ваша високосте, — ледь вимовила я. Прошепотіла слова так, що до нього міг долинути хіба що нерозбірливий шум.

Йому, здається, було байдуже.

— Ну, — сказав він, — ти не одна з його красунь, чи не так? — він перетнув кімнату всього двома кроками: через його присутність вона здавалася меншою. Він підсунув свою руку мені під підборіддя та повернув моє обличчя в один бік, а тоді в інший, оглядаючи його. Я тупо витріщилася на нього. Така близькість до нього дивувала та приголомшувала. Він був вищий за мене, широкий, як і годиться чоловікові, що майже не вилазить з обладунку, гарний, мов на портреті, та чисто поголений, щойно скупався; його золоте волосся темніло й вогко кучерявилося там, де починалася його шия. — Але, можливо, дорогенька, ти маєш якесь особливе вміння, що це компенсує? Він же зазвичай міркує так, хіба ні?

Його слова здавалися не жорстокими, а лише насмішкуватими, і він по-змовницьки всміхався мені згори вниз. Я геть не почувалась ображеною, лише спантеличеною такою великою увагою, ніби мене вже врятували, хоча мені й слова сказати не довелося. А тоді він засміявся, поцілував мене та спритно поліз до моїх спідниць.

Я здригнулася, мов рибина, що намагається вистрибнути із сітки, та почала боротися з ним. Це було все одно, що боротися з дверима вежі — неможливо; він навряд чи взагалі помітив мої спроби. Він знову розсміявся та поцілував мене в шию.