Наоми Новик - Ті, що не мають коріння

Вона підняла очі на розбите дерево, що помирало. З її очей витікали каламутні сльози із суміші бруду, попелу та води, що стікали з її щік потужними брунатними струменями. Вона повільно підняла руки, щоб узяти в мене плід; її довгі вузлуваті тонкі пальці обережно, ніжно обкрутилися довкола нього. Вони злегка торкнулися моїх, і ми поглянули одна на одну. На якусь мить крізь дим, що закручувався між нами, здалося, ніби я могла бути тією донькою, на яку вона сподівалася, дитиною між народом вежі та її власним; вона могла бути моєю вчителькою та наставницею, як книга Яги, що вказувала мені шлях. Ми могли б узагалі ніколи не ворогувати.

Я схилилася й набрала в один скручений листочок трохи води для неї, останні залишки чистої води, що залишилася в озерці. Ми разом піднялися на курган. Вона піднесла плід до рота й надкусила; його сік потік, капаючи, з її підборіддя блідо-золотавими цівками. Вона заплющила очі й стала там. Я поклала на неї руку, відчула ненависть і пекучий біль, який скрутився глибоко в ній лозою-душителькою. Другу руку я, втім, поклала на дерево-сестру й потягнулася до глибокого колодязя в ній, до тиші та спокою. Удар блискавки її не змінив; спокій залишиться, навіть коли дерево впаде повністю, навіть коли роки обертатимуть його на порох, повертаючи в землю.

Королева Пущі притулилася до відкритої рани дерева й обхопила руками почорнілий стовбур. Я віддала їй останні краплі води з озерця, вилила їх їй до рота, а тоді торкнулася її шкіри й тихо, дуже просто сказала:

— Ваналем .

І вона почала змінюватися. Віднесло геть останні залишки її білої сукні, а звуглена поверхня її обпаленої шкіри стала відлущуватися величезними чорними пластівцями, тим часом як із землі довкола неї широкою сріблястою спідницею закрутилася вгору свіжа нова кора, що торкалася розтрощеного стовбура старого дерева та зливалася з ним. Вона востаннє розплющила очі й подивилася на мене з раптовим полегшенням, а тоді вона зникла; вона росла, а з її ніг вирвалося над старим корінням нове.

Я відступилась, а коли її коріння глибоко ввійшло в землю, повернулась і побігла до Саркана крізь багнюку, що лишилася від спорожненого озерця. Він перестав обростати корою. Разом ми вирвали його до кінця — злущили її з його шкіри, звільнивши ноги. Я підняла його з пня, і ми сіли разом на березі струмка.

Я була надто виснажена, щоб про щось думати. Він майже з відразою супився, опустивши очі на власні руки. Раптом він кинувся вперед, нахилився над руслом струмка й зарився у м’яку вологу землю. Я якийсь час байдуже спостерігала за ним, а тоді до мене дійшло, що він намагається відновити течію струмка. Я підвелася й потягнулася туди, щоб допомогти. Щойно я почала, до мене прийшло те ж відчуття, якого він уникав: упевненість у тому, що саме так і варто вчинити. Річка хотіла текти так, хотіла впадати в озерце.

Для цього знадобилося лише пересунути кілька жмень багна, а тоді струмок потік нашими пальцями, розчищаючи собі решту дна. Озерце знову почало наповнюватися. Ми стомлено сіли знову. Поруч зі мною він намагався прибрати з рук багнюку та воду, витираючи їх об куточок своєї зіпсованої сорочки, об траву, об штани, та здебільшого просто розмазував багнюку. Глибоко в нього під нігтями взялися кіркою чорні півкола. Нарешті він видав звук розпачу й опустив руки собі на коліна; він був надто втомлений, щоб скористатися чарами.

Я прихилилася до нього збоку; його роздратування якось дивно втішало. За мить він неохоче обняв мене однією рукою. Глибока тиша вже поверталася до гаю, неначе весь вогонь і гнів, який ми принесли, міг лише ненадовго урвати його спокій. Попіл осів на багнисте дно озерця та вже був поглинутий. Обпалене листя падало з дерев у воду, на роздерті голі клаптики землі наповзав мох, а тим часом розкривалися нові стеблини трави. Попереду озерця перепліталося зі старим серцедеревом нове, обіймаючи його та перекриваючи зазублений шрам. Вони випускали маленькі білі квіточки, схожі на зорі.

Я заснула в гаю з порожньою головою та виснажена. Я не помітила, як Саркан узяв мене на руки й повернув мене до вежі: пововтузилась якраз достатньо довго, щоб поскаржитися йому впівголоса після того, як мені неприємно скрутило живіт від його заклинання стрибка, а тоді провалилася знову.

Прокинувшись під ковдрою на своєму вузькому ліжку у своїй вузькій кімнаті, я скинула ту ковдру зі своїх ніг і встала, не думаючи про одяг. Через усю картину із зображенням долини там, де її роздер зазублений розлом у камені, проходив розрив; полотно звисало смугами, і з нього повністю зникли чари. Я вийшла в коридор, обираючи дорогу між уламками розбитого каменю і гарматних ядер, які всіяли підлогу, та потираючи висохлі очі. Спустившись сходами, я побачила, що Саркан збирається в дорогу.