Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає - через голову? Марина... Весь

час їсть солодощі й від цього и губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть,

дурненька. Але як про це дізнатися? Анастасія... Просить списати. За поцілунок. I

сміється. Віра... Ні, досить! Я ненавиджу їх усіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу

заснути, вмикаю нічник.

Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. Їм добре удвох. Я дослухаюся:

виявляється, у нас гості - чуються голоси дядьків, тіток...

- Що будемо робити? - тихо каже тато. - Він росте... У нього виникають запитання...

- Так-так, сьогодні він запитував... - підтверджує мама.

- Це цілком природно... - відгукується басом дядько Петро.

- І що ти відповіла? - уриває його дружина, тітка Люся.

- Гадаю, пому пора знати правду, - каже тато, і западає недовга мовчанка. - Він уже

достатньо дорослий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.

- I я так вважаю! - підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. -

Скільки нам ще тягнути кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж

видавати! На які бабки?

- Так, а в мене шуба давно потерта, - вередливим голосом попискує його дружина

тітка Світлана. - І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а...

- Годі - уриває її тато. - Зрештою, він - наш.

А ви так - серединки на половинку!

- Не сваріться, - каже мама. - Адже все давно вирішено.

- А якщо він завтра ожениться? I вас не повідомить? Молоді тепер моторні, з

батьками не дуже рахуються! - Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.

- Добре, - підводить риску тато, - через місяць він закінчує школу, а після вступу до

інституту я йому все поясню.

- А я, - з гордістю додає мама, - підшукаю кандидатуру. Не сумнівайтеся, справа

робиться...

Я розумію, що все це - про мене. Про кого ж ще? Вони постійно говорили про мене.

Дмухали, як на воду...

А потім, приблизив через півроку, відбулася та розмова.

Мені важко переказати п докладно. I якщо вже розповідати - то з самого початку... I того початку, про який я не знав. Тобто - з діда. Раніше я вважав, що мій дід давно помер.

Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий.

«Ти - викапаний дід!» - якось сказав тато, і в його голосі не було ані щему, аш

замилування. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзеркало, приклавши до

його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки - до свою зображення. I мені не

вірилося, що я схожий на цього вродливого молодика у військовій формі з чіткими рисами

трохи видовженого обличчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих,

опущених кутиками донизу очей. Здорово, якби це було справді так! Прикро, що я ніколи

його не побачу! Мет здавалося, що ми зрозуміли б один одного.

Аж ось з'ясовується, що цей «стариган-продийсвіт» (так висловився тато) живий-

здоровий. I не десь у глухомані живе, а в чудовій країні. I не невдаха у притулку для

самотніх, а мільйонер!

У мене навіть подих перехопило від такої новини. А батько далі розповідає дуже

цікавеньку історію...

Виявляється, багато років тому покинув дід нашу бабусю дорогеньку (царство їй

небесне!) й утік на заробітки до Канади. І заробив так добре, що став магнатом у галузі

побутової техніки.

I все було б нічого, та чомусь зненавидів дід увесь свій рід, а сина майже прокляв.

Тому тепер від нього ані слуху, ані духу, ані копійки... Хіба можна любити людину за таку

підступність?!

- Зараз старому хріну, - сказав тато, - пішов дев'ятий десяток. А років сімнадцять

тому приїхав від нього посланець і привіз дивного листа, над яким ми лише потішалися...

- А що було в тому листі?-нашорошив вуха я.

- Спочатку здалося, що повна дурня!-усміхнувся батько, - Тоді ж які часи були: не

дай Боже мати родичів за кордоном. Та ще таких, як твій дід!

- І все-таки, що? - Я відчував, що зараз усе з'ясується, виявиться, що я королівський

спадкоємець.

I вчитися мені не потрібно, і працювати також. Тільки валізу зібрати в казкову

країну!

- Одне слово, написав наш божевільний дідусь щось на кшталт заповіту. Щоправда,

не на власну смерть, а в разі твого одруження, тобто в разі одруження його онука. А сенс

заповіту полягає в тому, що отримає вся наша родина п'ять мільйонів доларів тільки в

тому випадку, якщо...

Тато замовк, закурив, закашлявся, роздушив майже цілу сигарету в попільничці и

утупився в мене змученим поглядом. Мені кортіло поквапити його, але слова приклеїлися