Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж

стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов'язки - зовсім не

головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на

мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка...

Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» - я відповідала останнім рядком

із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано

знизували плечима...

У мене ще буде час розповісти про все це докладніше...

Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного

задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені

з'явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж

кількох років

- Ну, як вам працюється? - запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув

журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.

- Добре, - відповіла я. Могла б, звичайно, сказав! ти й щось більше.

- Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, - продовжував лікар, дивлячись, як я

виводжу пустопорожні рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже

важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової

інформації здається їй чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий

почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що

поговорити в найближчі п'ять хвилин.

Я промовчала.

- Якщо бажаєте, заходьте якось до мене - побалакаємо. - Лікар підморгнув мені й

пішов довгим коридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях

палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої

володіння.

Після обіду до мене привели ще одну жінку.

- Це - складний випадок, - попередила медсестра. - Вона майже не розмовляє. Ні з

ким. Увесь час спить... Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всього, а вона його не

впізнає, бідолашна...

Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.

Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі

прикипіли до пачки сигарет, що лежала на столі. Я запитала:

- Закурите?

Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, закурила. Кілька хвилин

зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:

«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили за рідкою лісосмугою. Я

продиралася до їхнього невеличкого фургончика крізь стовбури оголених чорних дерев, вгрузаючи ногами у в'язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото. З-під землі

деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила

й утрималася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки

далеко на горизонті рожевіло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки

пам'ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і

дерев'яний фургончик без дверей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.

Здавалося б, видовище похмуре. Насправді - нічого подібного!

Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фургона без стуку, і мені одразу

ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.

Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або

перекидатися буденними фразами.

Їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчина з довгим прямим волоссям. Він

зазвичай сидів на лаві я глибині фургона й щось майстрував - стругав ножем дерев'яний

обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.

Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були

повільні й не енергійні, як у інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина сиділа на

порозі біля самого входу. Часом вона курила, дивлячись у далину на чорні дерева, на небо. І

мені здавалася, що вона бачить там щось дуже важливе.

Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що

їм так само добре і затишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за

багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба напружуватися й вигадувати теми для