Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну.

Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, і передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, - ніжна

лінія немов манить за собою... Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері- нехай

горить на самоті. Інакше... Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.

...Він не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що

належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила і жити

- довго і щасливо. Тепер я - директор великого приватного видавництва, у яке вклала

успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, І вести переговори і...

прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.

А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася

«Галерея» - такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти - літературна праця

виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п'ятьох журналістів. Але я

цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти - мої найперспективніші

автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».

Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для

годиться, аби не мовчати.

- А що сталося з вашим чоловіком?

Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім'ятий папірець, простягла

мені.

- Так усе закінчилося... - сказала вона. В її очах

промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати...

«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого

містечка мого дитинства. У руці - сокира... Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось

так, милий мій хлопчику, - вмовляю я себе. - Ось так!..»

...До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження»

я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то

зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім - горілку з

перцем... Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини

хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав

як саме - у вогні. Мені нікуди повертатися.

- Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь

будинок. Але через кілька років будинок спорожнів - батько загинув на полюванні, а мама

якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» - погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до

нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті

від мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками

всюди, переконуючи, що вони - геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту.

Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула - випала з вікна гуртожитку.

А далі... Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми

роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один

за одним... загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх

заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-

справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник,

хто знає...

Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще

сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого

будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу

покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'ястя правої руки...»

Частина 3

Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття.

Особливо тоді, коли знаєш, що раніше - ще місяць чи два тому - ти весело й докладно, як

інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман

Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров'я, про те, що робили зранку і що

робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж

захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й