Ірен Роздобудько - Зів'ялі квіти викидають

актриса, якій пишуть листи з найвіддаленіших кінців фронту, вона має бути гідною цієї загальної любові! Але як тяжко бути самій у чужому далекому краю, де жінки в стареньких різнобарвних халатах дивляться на неї з осудом...

Тепер усе повертається на круги своя. Її будинок у центрі міста, слава Богу, вцілів, квартира знову належить їй, на кіностудії працюють військовополонені, швидко розгрібаючи завали. Все буде добре, Ледо Ніжині Скоро запускається до роботи новий фільм... Чому ж тебе досі мордує спогад про ту єдину ніч у теплому Ташкенті?! Ти намагаєшся збагнути: що то було? Навіщо? Чому – так? А ще із пломеніючим соромом Леда майже весь час думає про... продовження або хоча б ще одну мить цього жаху й захвату. Що то було? Випадкова зустріч на південному галасливому базарі... – А-а, ніжна Леда? Ви ж тепер зірка. А пам’ятаєте той ресторан? Здається, ви тоді вперше пили шампанське? І щоки у вас були червоні, народжена з піни... Коли зіграєте в моїй п’єсі? Чи мені вже варто стати в чергу? Він багато й весело говорить. На ньому красива військова форма, котра йому зовсім не пасує. Не пасує до очей, адже його очі – з минулих сторіч, очі привабливого інквізитора. – Диню чи виноград? Обирайте! А де б тут можна було дістати вина? Нічого не знаю. Я щойно з потяга – намагався розшукати своїх, а театр уже виїхав! Уявляєте, яка халепа?! Просто не знаю, що тепер робити. Що робити, Ледо Ніжина? Він сміється. Але очі його залишаються серйозними і, як здається Леді, сумними. Йому байдуже, чи вона його слухає. Він підхоплює її під лікоть і тягне між базарними рядами. – О, це зовсім не той південний базар, котрий був раніше! – говорить він. – Бачили б ви цю розкіш. Можна було задихнутися від запаху прянощів, солодощів та шашличного аромату! Ви бували в цих краях раніше? Ні? Не мовчіть, ніжна панно, я вас не з’їм! – Я не мовчу, – каже Леда. – Я рада вас бачити. Тут усі чужі... Це втомлює. – Чудово вас розумію. Він купує диню. У якоїсь жінки куштує з маленької чарки домашнє вино й незадоволено морщиться. – У мене є гарне вино, – промовляє Леда. Вона це каже й не чує власного голосу. Вона веде його спекотними вузькими вулицями, де зовсім немає дерев – таких, які вкривають свіжою тінню проспекти її рідного міста. Перехожих майже немає. Назустріч іде лише одна стара жінка в чорному вбранні й тягне за собою брудну облізлу козу. Вим’я нещасної тварини розгойдується, немов сіра ганчірка на вітрі, і заважає їй швидше переставляти худі ноги в реп’яхах. Стара оглядається й довго дивиться услід красивій нетутешній парі – жінка в легкій рожевій сукні, що відкриває руки, і статний військовий у чистій новенькій формі. Леда спиною відчуває її погляд. Це зовсім не той погляд, до яких вона звикла – від нього крижаніє спина й потилиця. Незважаючи на сонце, мурашки вкривають її оголені руки, мурашки заповзають всередину – від них лоскотно, як від шампанського. Біля дверей вона тремтячою рукою дістає ключі й довго не може вставити їх у замкову шпарину. Він сміється, допомагає їй, їхні пальці зіштовхуються. Він зовсім спокійний. А в Леди від цього дотику паморочиться в голові, вона вже знає, що цей дотик – лише перший, потім будуть інші, й вона із захватом і соромом розуміє, що чекає на них. Темний довгий коридор, у кінці якого її кімната. Поки вона веде його цим коридором, думає про те, що можна ще зупинитися. Зупинися, Ледо Ніжина, умовляє вона себе. Якби ж то! ...Потім, після того, як вино випито й задушливий густий південний вечір перетікає в ніч, таким самим тоном, яким питав: “Диню чи виноград?” – він промовляє: – Роздягайся! І коли вона вже стоїть, як новонароджена в зливі місячного світла, знову наказує: – Стій так! І пазить у ліжку. У батьківському ліжку, яке вони дивом привезли з собою. Потім він підходить і ніжно дмухає їй у потилицю, немов Леда – дитина. Він зовсім голий, і це вражає, бентежить – у цьому вона відчуває повну довіру до себе. Його тіло в блакитному світлі південної ночі скидається на водорость на дні моря. Все нереально. І це невагоме дмухання, ця ніжність після різкого наказу. Господи, що це? Він знає, що робить! Він знає, чим підкорити Леду. Ось такими ніжними невагомими дотиками. Адже Леда така сама ніжна й невагома. Леда може знепритомніти від одного дотику. – Ледо, йди до мене... – шепоче він. – Я так втомився. Я надто довго був сам. Ти така гарна! Поруч із тобою можна збожеволіти. Ти не розумієш... Леда не розуміє. Вона не розуміє, про що він говорить, чого хоче від неї. Вона відчуває лише легке подмухування. А ще вона знає, що це дмухання – солодке й отруйне. У ньому – темна брехня. Така темна і така солодка, що аж не віриться, що брехня може бути такою привабливою. Набагато привабливішою, ніж правда. Набагато небезпечнішою, ніж просто смерть... Адже Леда знає все! Все, про що говорять у цьому колі сучих дітей – там нічого ні від кого не приховаєш. Коли про це говорять, Леда завжди нашорошує вуха – їй цікаве кожне випадково почуте слово, кожна стаття в газеті (вона навіть збирає вирізки!), кожна нова кінострічка. Леда знає, що його жінка – та сама, з іноземним іменем, котре завжди застрягає Леді в горлі, стає впоперек! їй завжди дістається щось за Достоєвським, Чеховим чи Мопассаном, а Леда – вічна донька партизана...