Ірен Роздобудько - Зів'ялі квіти викидають

...Як Леда вмирає. Вмирає повільно і довго, як вона кам’яніє. Хіба можна закам’яніти від любові? Леда не знає, як відповісти на такескладне запитання. її цьому не вчили.

...Як одного весняного дня подруга приносить їй хрестик – маленький срібний хрестик і каже: “Це передали від НЕЇ. Вона скоро повернеться...” І Леда більше не Леда, а депутат міськради, полум’яна батькова спадкоємиця. Одним розчерком пера вона може заборонити ТІЙ жити в цьому місті. Одним розчерком пера – надати притулок. Леда обирає друге... ...Добра й недобра дівчина мовчить. Що вона може зрозуміти?! Мовчить, дивиться – їй немає чого сказати. Вона надто молода. Молода і прекрасна. У неї сумні очі. Великі, сині й сумні.

Вона вкладає Леду в ліжко, закутує ноги ковдрою, дає пігулку. І раптом каже:

– Пробачте... Леда заплющує очі.

А вночі по підлозі розтікається дзеркальне озеро і прилітає птах...

Розділ сімнадцятий Про що дізналася Стефка

Оля-Олюс я... П’ятикімнатна квартира в центрі міста, дитячі свята довкола ялинки, на які няні приводять... О, про цих дітлахів Олю- сина мама тихо шепоче на вушко бабусі незрозумілі слова: “Це – наркомпрос, це – ЦК, це – ЧК, це – маскульт, це – вхутемас”... Тому Олюся дивиться на них широко розкритими очима. І всі хлопчики закохуються в неї – і Вхутемас, і Маскульт, а дівчатка – товстенька Цк і чорнява Чк – ревниво оглядають сукні. На темних вулицях суцільний морок, по них ходять “бабаї” в куфайках (лякає бабуся Олю), у сірих довгих пальтах (шине- лках, каже бабуся), і якісь темні люди, що шикуються строєм (патруль). Олюся зрідка виходить на ту страшну вулицю, особливо взимку. Тому так радіє новорічним святам. Дітлахи лізуть пальцями в тарілочки з червоною ікрою, кидаються пиріжками з картоплею та грибами. – Хлібом не можна кидатися! – серйозно каже Оля-Олюся. – Нехай бавляться! – поблажливо каже тато. Потім усе поглинає туман. Провалля в пам’яті. Нове свято настає навесні, коли Олюсі вісімнадцять. У її кімнаті на стіні висить портрет Віри Холодної, у шафі – сукні, капелюшки, фільдвлерсові панчохи і ще одна рідкість – панчохи з капрону. Але ті Олюся соромиться одягати – на них із самого верху візерунки, мереживна резинка... Сороміцькі панчохи. “То для “Мулен Руж!”” – каже бабуся. Що таке “Муленруж” Олюсі невідомо. Але є в цьому слові щось привабливе, це – як назва кіно, про яке Олюся божевільно мріє й не знає, як до нього дістатися. Але воно підступає до неї саме. Настільки близько, що в Олюсі перехоплює дихання. Стається це весною, коли все місто вкрите каштановим та бузковим цвітом. А Олюся сама стає квіткою. На ній бузкового кольору сукня з білим комірцем, білі шкарпетки й нові лаковані туфлі на високому підборі, на шиї шовкова китайська хустка, у руці – ридикюльчик з бузкового оксамиту. Олюся відмовляється від батькового авто і йде пішки. Йде подавати документи до університету. Факультет обирали всією родиною, але останнє слово все-таки було за.Олюсею – філологія. Олюся любить поезію, знає напам’ять купу віршів і має секрет: коли дома порожньо, вона стає перед великим люстром у передпокої і читає їх уголос. Час від часу заламуючи руки, як Віра... Олюся – сама весна! Олюсі насправді немає, тіло – то лише оболонка, хоча й необтяжлива, але справжня Олюсина сутність – це музика, пташиний спів, шовк, молоко, конвалії, перлини, пух, місячне світло, рожева зоря, шоколад, біле хутро, ананаси в шампанському, ах- матівський “Ройлс-ройс”... На всьому цьому вона замішана, на цьому вихована батьками й бабусею. І тому вона пливе – золотим човником – посеред золотої, залитої сонцем центральної вулиці чудового квітневого дня 1937 року, немов уві сні, в якому немає місця ані чорному страху, ані запаху підгорілої гречаної каші! Олюся стає в чергу за морозивом і краєм ока помічає, як за нею спостерігають двоє імпозантних чоловіків. Обидва в білих модних макінтошах, костюми – в тонку смужку, велюрові капелюхи. – Фруктове! – замовляє Олюся й з цікавістю дивиться, як продавщиця вправно накладає в рурочку рожеву смакоту. Потім із морозивом вона йде далі й знову бачить тих двох – вони йдуть за нею. Олюся сідає на лавочку, вони зупиняються, дістаючи з кишень портсигари... Поки один дає другому припалити, Олюся швиденько встає й тікає в арку, обходить відрізок вулиці кругом і...

знову наштовхується на цих двох. Тільки тепер

• ¦ ,

вони йдуть прЯхМО на неї. їхні обличчя, спочатку розгублені, набувають хитрувато-хлоп’ячого захвату. Вони ніби промовляють: “Впіймали! Тепер не втечеш!” Олюся не знайомиться на “вулицях – це ознака поганого виховання. Але вони перегороджують дорогу, приязно посміхаються, ніби знають Олюсю сто років.