Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Я тут не можу! - пише Дора. - Мене тут нема.

- А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?

- Треба працювати. Заробляти…

- От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!

Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна - ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?.. Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичай ними… У чому каверза?..

- То що?! - обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!

- Добре! - Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.

- Що “добре”?! Ти про гроші чула?

- Ні…

- Тоді не розумію… Ти лишаєшся?

- Так…

- Чому? А як же мамця?

Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе- руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.

- Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.

- Ні, ні…

- Та що з тобою, Доро?! - Макс раптом знічується, подається до дівчини. - Може, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… - веде гарячою долонею по Дориній шиї.

Дора зіщулюється - нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.

- Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…

3 Uhtj Є Махе

Супчик із сумнівів

Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах - ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, - та мізки працювали.

- Женити його, чи що?

Повеселішала - логічно: сім’я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула - саме до Брюсселя валізку надіями пакував.

- Вово, ти Новаковського добре знаєш?

- Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.

- Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.

- Навіщо? - буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.

- А ти, мать твою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! - процідила. - Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…

- Казиться він… - роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. - Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…

- Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…

- Працює хай!

- Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася - може бути. Як її звати?

- А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…

- Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв’яжися, - наказала пані Женя. - Чи мені татові зателефонувати?..

Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп’ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: “Небезпека!”

Видихнув шумно.

- Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?

Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…

- Хіба у тебе за Максима душа болить?

Володимир Гнатович відсунув валізку.

- Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.

- Ну… - підштовхнула пані Женя чоловікові думки.

- Приїду навесні, спільні інтереси із Новаковським відшукаю…

- Навесні?..

- А зараз хіба його можна чіпати? Колючий… І слова не скажи.

Пані Женя закивала задумливо: так, так… Маєш рацію. Максові нині пальця до рота не клади. Клацає зубами, сам не розуміє - хто друг, хто ворог.

- Добре, Вово, - лагідно так. - Тобі видніше…

Сердюк здивовано зиркнув на перезрілу грушу, що з кожним новим роком на неї дедалі більше скидалася дружина, мовчки підсунув до себе валізку: лагідної пані Жені Володимир Гнатович боявся набагато більше, ніж розлюченої. Точно, щось задумала!

З-

- Максові зателефонуй! - вона ніби читала його думки. Повернулася до звичного командирського тону. - А то поїдеш і “до побачення” синові не скажеш.