Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Тридцять дев’ять? - ворушаться Максові вуста.

- Сорок, - відповідає Ганна Іванівна. - Треба “швидку”, Максиме Володимировичу.

“Ні…” - хитає голівкою Дора. Нетреба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам’яну кашу, поверх - ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше - їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.

- Ненавиджу! - читає Дора.

- За що? - кричать її очі.

- Ми поговоримо про це!

- Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…

- Ти взялася вчити? Мене?!

- А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…

Дора опускає очі - досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці - коли ж усе це скінчиться?! - і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець - патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж “Преса”. Ой, бреше! Яка там “Преса”?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.

- Змерзла?

Дора киває - так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…

- Зігрію…

Отак? Щоки палають - хіба так можна?

Біля Дори виникає Ганна Іванівна.

- Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.

“Так ти Сердюкова лялька?” - читає Дора у хлопцевих очах.

“А хтозна…” - думає.

…Тіло ломить. У кістках завівся смуток - крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі - тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…

На долоню лягає Максова рука.

- Доро…

Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами - говорити, говорити…

Макс киває, подає блокнот і ручку. “Відпусти мене!” - пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем “Преса”. “А! То тільки тому, що він мені на Ром- ка скинувся!” - бреше собі.

Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.

- Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?

- Добре, - одними повіками.

- Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…

…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює - і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла 6… Із такими, як сама. Та головне - беручка! Раз покажи - вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.

- І куди, горе ти моє?! - бачила засмученого тата. - Сама чого хочеш?

- А я б… Я б водила людей на замкову гору, - мріяла. - Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… - бачить патлатого хлопця. Виправдовується. - Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він - життя? Аби не гроші…

За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…

Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.

- Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, - Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. - Прошу.

Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.

- …Якти?

- У мене є мама, - пише Дора.

- Ну, зрозуміло….

- Мені треба до неї!

- Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!

- Треба!

- Гаразд! Коли?

- Зараз же!

- Ні! - похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано - ні, ні!