Виталий Забирко - Теплий сніг

Павло допив сік і налив у тубу з каністри.

- Випий, - запропонував. - Це добре зігріває.

Дівчина обережно понюхала, занурила в спирт мізинець і здригнулась.

- Хіба це можна пити? - мовила злякано.

- Навіть треба, - підбадьорив її Павло. - Пий.

- Ні, - рішуче сказала дівчина і хотіла було вихлюпнути спирт на землю, та Павло спіймав її руку і перехилив у себе спирт.

- Ой! - злякано вигукнула Квіта.

Спирт умить розтікся по підборіддю, висушуючи шкіру. Павло втерся і, швидко відкривши другу тубу із соком, зробив кілька ковтків.

- Ось так, - сказав він і простягнув до вогню ноги, які вже встигли замерзнути.

- Ні, - знову тихо повторила Квіта і сіла зручніше.

Кілька хвилин вони мовчали, потім вона несміливо запропонувала:

- Слухай-но, тобі ж холодно! Залазь до мені під доху, місця вистачить, та й тепліше удвох...

Павло не примусив себе вмовляти, заліз під доху і обійняв дівчину за плечі.

- Нічого, - намагався підбадьорити її, - найбільше через два дні нас знайдуть, і вже тоді на станції ми зігріємося по-справжньому.

Дівчина лише похитала головою.

Так вони й зустріли ранок. Маленьке сонце вистрибнуло з-за обрію і почало швидко підніматися по небосхилу. Але й воно не принесло дівчині радості. Спочатку вона стрепенулась, та відразу ж і знітилася.

- Зима, - зітхнула.

І тут Павло помітив, що пуп’янок квітки розкрився й тягнеться до сонця червоними пелюстками.

- Поглянь-но! А квіточка твоя розквітла!

Дівчина всміхнулась і обережно погладила квітку.

- Радість ти моя, - тихо сказала. - Помилились ми з тобою. Навіщо так рано прокинулись?

Сажин лише тепер почав дещо розуміти.

Разом із сонцем піднявся вітер. Він загасив імпровізоване вогнище і вмить виморозив землю в ямі, покривши її тонкою кіркою криги.

- Ну от і все, - вимовила дівчина холодними неслухняними губами. - Скоро тут усе замете...

Павло щільніше загорнув доху і міцно обійняв дівчину; вона зовсім, задубіла.

- Слухай-но, та ти ж зовсім як крижинка! Почекай, я зараз запалю вогнище...

- Не треба, - зупинила вона його. - Не треба. Ти мені нічим не зможеш допомогти.

Павло хотів було встати, але вона його втримала.

- Спасибі тобі...

- За що?

- За крапельку весни... Ти пробач мені, я зараз піду. Мені пора.

Дівчина раптом зблідла і заплющила очі.

- Ти тільки не бійся, це не буде страшно...

Сажин ошелешено дивився на неї.

- Я просто піду... І все. Спасибі тобі...

Він хотів щось сказати і затнувся. Дівчина повільно танула в нього в руках. Вона ставала все прозорішою і прозорішою, поки не зникла зовсім. Павло обережно торкнувся рукою землі, де щойно сиділа дівчина. Квітка знову згорнула пелюстки і низько похилилася. Кущик в’янув просто на очах.

- Павле! Павле! - Юсіка немилосердно трусила Сажина за вилоги комбінезона.

Він лише стогнав, але не приходив до тями. Тоді вона з останніх сил почала бити його по щоках. Нарешті він розплющив очі.

- Квіто... - простогнав.

Юсіка знесилено опустилася на теплий сніг.

- Що сталося? - спитав Павло і побачив зорі.

Бездонне, чорне небо всіяне міліардами зірок.

- Зірки... - не вірячи своїм очам, прошепотів він. - Зірки!

- Поглянь туди, - показала рукою Юсіка.

На обрії нічними вогнями сяяло місто. До цього часу воно ховалося в неймовірній дисперсії світла, а зараз відкрилось у всій своїй красі.

- Дійшли... - прошепотів Сажин.

Він насилу підвівся й допоміг устати Юсіці. З його кишені вислизнула золота ботанізирка і, вдарившись об наст, розкрилася, але вони не помітили цього. Похитуючись, підтримуючи одне одного, вони йшли до міста.

Щастя переповнювало Сажина. Все довкола теж стало прекрасним і промінилося щастям. Павло сам не помітив, як почав декламувати:

Вві сні ти маришся мені

Уся у зорянім вогні...

В серпанку сліз. В сум’ятті кіс.

Як спалах світла в бурштині;

Як блискавиці синій жар,

Як грому дальнього удар,

У пам’яті застигла ти...

Сажин читав один із нових віршів Юрати Барвіта, читав на повен голос - звідки й звуки бралися в пересохлому горлі, а Юсіка, змучено всміхаючись, дивилась на нього сяючими очима.

У сонний хлюпіт давніх літ

В зелено-пінній глибині

Крізь пам’ять збурену - політ...

Приходиш ти лише вві сні -

Крізь біль, крізь сміх, крізь теплий сніг,

Крізь зір проміння голубе...

І знов цілую я тебе!

Вони йшли до міста, а на снігу залишився розкритий золотий квадрат, схожий на старовинний портсигар, Легкий вітерець лизнув його сніжним язиком, вихопив з нього якісь почорнілі зів’ялі пелюстки і поніс їх у пустелю.