Виталий Забирко - Теплий сніг

- Здрастуйте, - мовив він і ступнув уперед.

- Здрастуй. Хіба вже весна? - усміхнулася дівчина.

Павло спіткнувся.

- Кому як... - по-дурному пробурмотів він.

Краще б уже нічого не казав. Теж мені, знайшовся!

Дівчина зітхнула й похитала головою. Очі її згасли.

- Холодно, - мерзлякувато повела плечима. - Як тебе звати?

- Павло.

- Павло... - спроквола мовила вона і здивовано підняла вії. - Не розумію. Що означає твоє ім’я?

- Не знаю, - чесно зізнався Сажин.

- Не знаєш? - страшенно здивувалася вона. - Ну... а чим ти займаєшся? Хто ти такий?

- У даному випадку, по-моєму, я блазень гороховий.

- Гороховий... - із сумнівом мовила вона. - Неправда. Я всіх Горошків знаю. Ти мене обманюєш.

“Ні, - подумав Сажин, - подібна гра явно не для мене”.

- В такому разі дозвольте відрекомендуватися, - він церемонно вклонився. - Павло Сажин, гляціолог.

- Сажин? - повторила вона. - Так ось ти хто... - Вона провела рукою по землі і розтерла між пальців попіл, що прилип до них. - Значить, усе це твоє? - Вона обвела поглядом уламки астробота.

- Значить, моє, -зітхнув Павло. - А як тебе звати?

- Квіта, - вона трохи відсунулась і погладила щось поряд із собою на землі.

І тут Павло побачив малесенький непоказний кущик, що якимось дивом пробився тут, на місці катастрофи, а може, саме завдяки їй, з-під землі. Йому навіть здалося, що він усіма своїми листочками і крихітною голівкою тягнеться до тепла її руки.

- Ого! - мимоволі вихопилось у Павла.

Він присів навпочіпки, щоб покраще роздивитися цей життєлюбний кущик. І заціпенів. Він тільки зараз помітив, що дівчина боса.

Павло ковтнув слину і насилу відірвав погляд від її вимазаних сажею, із прилиплими до них грудочками вологої землі, ступнів ніг. Він ніби заново побачив її. Звичайна, земна дівчина, трошки кирпата, з важкими темно-рудими косами. Її довге червоне плаття, схоже на хітон, дивно фосфоресціювало. А на плечі було накинуто його доху- він упізнав її, незважаючи на розірвану полу та величезні підпалини.

- Хто... Хто ти?..

- Хто? - здивувалась вона. - Квіта. Я тут живу.

- ...тут живу... - Павло сів. “А так, де ж іще? Не прилетіла ж вона зі мною”, - якось в’яло подумав він.

- Холодно, - зіщулилась дівчина. - Зроби що-небудь, ти ж бо Сажин...

Сажин, Сажин... Чому вона так виділяє його прізвище? Він зустрівся з її поглядом і встав. Певна річ, треба щось робити.

На його подив, незважаючи на те, що астробот розбився вщент, серед уламків було розкидано величезну кількість пластикових коробок і туб зі свіжою їжею, розплющених, закіптявлених, подертих, проте траплялися й цілі - з того продовольства, що він віз на базу (продукція польових синтезаторів не така вже велика радість для людей на чужій планеті, а власних оранжерей тут поки що не було), - а також різний мотлох із вантажного відсіку. Мабуть, з таким запасом тут можна було спокійнісінько зимувати, коли б зима на Сніговій Королеві не тривала вісімдесят років. Павло взяв навздогад дві туби, начебто із соком, потім йому на очі потрапив светр, без рукава, з великою, завбільшки з кулак, діркою, пропаленою на спині. Він загорнув туби в светр, підхопив каністру і повернувся назад. Коли підходив до дівчини, одна з туб вислизнула крізь дірку в светрі.

- Ой! - вигукнула дівчина й підхопила її над самісіньким кущиком. - Навіщо ти так... - мовила докірливо.

Павло промовчав. Він скинув із себе куртку, котім стягнув через голову свій светр і поклав їй на коліна.

- Одягайся, - сказав він і почав одягати светр без рукава.

Дівчина пирснула. Що ж, збоку це, мабуть, смішно, хоча й до біса холодно. Він знову вдягнув куртку, застебнувся, потім сів на землю й почав роззуватися.

- А взуття ми поділимо, - сказав він. - Тобі - унти, а мені- вовняні шкарпетки... Ти чому не вдягаєшся?

Дівчина сумно похитала головою.

- Мені не можна. Та я й не зігріюсь так. І не роззувайся. Взуватись мені теж не можна. Хіба що трохи зігріти ноги. - Вона обгорнула ноги светром Павла.

Павло мовчки поставив унти поряд з нею і почав споруджувати із уламків внутрішньої обшивки бота щось схоже на: вогнище. .

- Взуйся, - несміливо запропонувала Квіта, але він навіть не повернув голови до неї.

Сажин хлюпнув у вогнище спирту й підпалив його, - єдине, що могло ще тут горіти. Потім відкрив одну з туб із соком і простягнув її дівчині. Вона відковтнула один раз, слабко всміхнулася й повернула тубу назад:

- Спасибі...

- Пий. Чого-чого, а цього добра нам вистачить.

- Ні, - похитала вона головою, - мені чомусь не хочеться.