Виталий Забирко - Теплий сніг

- Вогнем і мечем, - ущипливо вставив круглоголовий. - Крістін пропонує відродити єзуїтський орден під егідою Комітету ППЦ - мета виправдовує засоби!

- Не утрируйте, Юліс, - скривився Крістін, - між іншим, у цьому девізі є раціональне зерно.

- Один такий самовільний емісар уже намагався застосувати це гасло на практиці, - суворо мовив Юліс. - Тими радикальними засобами, які ти так палко обстоюєш, він хотів посунути прогрес на Казковому Королівстві семимильними кроками і мало не перетворив планету на кладовище. З чого ти взяв, що слідом за контактом хлине потік інформації і що цей потік кому-небудь потрібний? Приміром, про який обмін інформацією може бути мова між нами й мурахами? Або між нами і бджолами?

- Це вже несерйозно, - відмахнувся Крістін. - До чого тут мурахи та бджоли?

- До того, що їхні досить високорозвинені спільності повністю підходять під визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу.

- Та-ак, аргумент! - саркастично мугикнув Крістін. - Між іншим, Платон колись давав визначення людини як двоногої істоти без пір’я. Та коли Діоген показав йому обскубаного півня, мусив доповнити це визначення, нагородивши своє двоноге голе створіння нігтями. Чи не час і Комітету ППЦ показати живу мураху, щоб вони доповнили своє визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу?

- Хлопці, - втрутилась у розмову повновида дівчина, що сиділа прямо на підлозі, по-турецьки підібгавши під себе ноги. - Нудно!

- Іди пограй у м’яч, - роздратовано відмахнувся Крістін.

- Мені завжди стає нудно, - продовжила дівчина, - коли хтось починає проповідувати свої наївно-максималістські ідеї, вважаючи при цьому, що всі повинні слухати його із широко розкритими ротами.

- Браво, Інгрід! - засміявся Юліс. - Умиротворення сперечальників завжди було привілеєм жінок. Вважайте, що я підняв келих на вашу честь.

- Ловлю на слові, - лукаво примружилась дівчина. - Відразу ж після акватрансформації.

- Перш ніж лізти до когось із контактами, - сухо мовив хлопець з великим носом, - нам потрібно розібратися в собі.

- Перш ніж летіти до зірок, - передражнила його кучерява дівчина, що сиділа спиною до Косташена, - нам потрібно добре розібратись із самою Землею.

Усі засміялися.

- І взагалі, - вела далі дівчина, - коли мене намагаються переконати в доцільності пошуків істини буття, у повітрі вже витає теологічний туман і запах сірки.

- Або коли тобі починають розповідати про іноваріантів, - ще сухіше сказав володар великого носа.

Це справило враження. Усмішки згасли, усі замовкли, посерйознішали.

- Ми й досі не можемо встановити з ними контакт, - зітхнув хлопець. - Ми не знаємо їхньої мети, способу життя, ми навіть не бачили, як вони виглядають. Єдине, що нам поки що відоме, - їхнє місцезнаходження. Та й це, я вважаю, ненадовго. Вони просто не хочуть мати з нами нічого спільного, незважаючи на те, що їхні предки були такими ж людьми, як і ми.

- Чому ж;- заперечив Юліс, - основну їхню мету ми знаємо. Вони вважають, що з виходом у космос людина повинна еволюціонувати. І взагалі-то мають рацію. Адже наші предки теж колись були мавпами, рептиліями, рибами... Біологічна еволюція завжди зумовлює новий якісний стрибок прогресу, і я не знаю, чи правильно ми чинимо, зупиняючи свою еволюцію законом про статус людини.

- Ви що ж, пропонуєте нам усім стати монстрами?

- Нічого я не пропоную, - скривився Юліс- До речі, після акватрансформації ми теж будемо свого роду іноваріантами...

Далі розмова перейшла на анархію, що панувала в Картографічній службі, і Косташен уже не слухав. Значить, усе-таки він правий. Монстрами, ось ким вони стануть. Його кинуло в жар. Він скочив з ліжка і почав спускатись униз.

При виході із залу він насилу протиснувся через натовп збуджених людей. Це була чергова партія, але виклик її чомусь затримувався. Хтось міцно схопив його за лікоть, і він здригнувся, як хлопчик, спійманий на шкоді.

- Здрастуй, Косташен!

Обличчя того, хто говорив, було знайомим, але Косташен навіть не схотів згадувати, звідки він його знає.

- Куди ти зараз?

- На прогулянку, - Косташен, випручавшись, вийшов у коридор.

- Не затримуйся! Через дві години наша черга!

“Чорта пухлого, - зі злом подумав Косташен, виходячи на вулицю. - Через дві години мене в місті не буде”.

Він швидко знайшов їдальню. В. залі нікого не було. Він замовив комплексний обід на п’ять персон, та їсти нічого не став. Лише випив увесь сік. Порції так і залишив на столі - що йому тепер до того, як про нього подумають?