Виталий Забирко - Теплий сніг

- Що це з тобою? - здивувався він.

- Це в мене від надлишку почуттів, - прогугнявив Суніта, затискаючи носа пальцями. - Розумієш, різні люди по-різному виявляють свій захват. Одні, наприклад, вистрибують голяка, а інші віддають перевагу роз’юшеному носові.

- Може, допомогти?

- Дякую. Я вже. Гарвен пирхнув.

- Бажаю тобі успіху в твоєму починанні, - мовив він, зарощуючи за собою перетинку дверей. - Голову назад відкинь!

Ярек посадив “махаона” метрів за сто від людей, що стояли на снігу. Ззаду, приблизно з тим же інтервалом, м’яко приземлились безпілотні “махаони”.

- Піди вмийся, - сказав Ноалі Суніті, розкриваючи ліхтар “махаона”. - А то й справді потім про тебе ходитимуть анекдоти.

З усіх боків до “махаонів” бігли люди. Ноалі зістрибнув на сніг, слідом за ним - Ярек. Вони зупинилися, чекаючи людей, що бігли до них.

Ярек задоволено поплескав долонею по борту “махаона”. Величезні крила, слабко вібруючи, повільно опускалися. Гарна машина, йому стало раптом шкода її Усі біомашини були приречені. Якщо Шренінг, звісно, не знайде можливість акватрансформації їхніх біосистем.

Першим до них підбіг високий чоловік із засмаглим, зморшкуватим обличчям і рідким волоссям, одягнений у блакитний біотратовий комбінезон.

- Нарешті! - засапавшись, видихнув він. - Сидимо понад тиждень без зв’язку... Що там у вас скоїлось?

Ноалі мовчав. Важко було ось так відразу сказати правду.

- Що-небудь серйозне?

- Так, - нарешті глухо промовив він - Уся система Каріатиди знаходиться в Чорному Коконі. - 3 облич мешканців станції Ноалі зрозумів, що їм це анічогісінько не говорить. - Це означає, - продовжив він,, - що ми, можливо, на все життя відрізані від усього світу. Це також означає, що Сніжана зосталася без звичайної води,..

Погляд чоловіка в блакитному комбінезоні раптом ковзнув за спину Ноалі.

- Пробачте, - перервав він, - це все?

Ноалі озирнувся. Позад нього стояла демонтажна бригада спецпризначення в повному складі.

- Так, усе.

- Вчора вранці ми відправили в академмістечко “стрибунець”. Ви не зустрілись із ним?

- Ні, - обличчя Ноалі спохмурніло. - Яреку, - попросив він, - перевір-но аерозйомку.

Ярек мовчки кивнув і поліз у “махаон”. Аерозйомка велася впродовж всього польоту, щоб легше було знайти шлях назад. Ярек репродукував малий екран і почав швидко прокручувати плівку в зворотному напрямі. Приблизно в півтора тисячах кілометрів від бази він побачив те, що шукав. Прокрутив плівку ще раз і включив пряме відтворення.

Під “махаоном” повільно пропливали снігові бархани, і раптом з-за одного з них, прямо по курсу, виплигнув “стрибунець” і застиг на його вершині. З нього вибігли люди і замахали руками. А “махаон”, байдуже ковзнувши по них тінню, поплив далі. На довершення замикаюча машина вистрілила вішку-маяк і мало не поцілила в “стрибунця”.

- Та-ак, - повільно проказав хтось позаду.

Ярек рвучко обернувся. За його спиною стояв той самий високий чоловік зі зморшкуватим обличчям. Очі його дивились відверто несхвально.

- Вахта була важкою? - спитав він.

Ярек відчув, що від сорому мимоволі червоніє.

- Їх треба забрати.

- Заберемо, - насилу видушив із себе Ярек. - Розвантажимось, і я полечу.

7

Косташен сидів на снігу, по-турецьки підклавши під себе ноги, і пригорщами бездумно пересипав перед собою сніг. Дивовижна білизна снігу вражала. В його одвічній чистоті було щось неприродне й бутафорське. На Землі таким сніг буває лише в перший момент, потім він сірішає, швидко щільнішає, тане, стає ніздрюватим, і його вмить прибирають електродвірники. І знову тротуар чистий та сухий. А такий сніг... Нехай білий, рипучий, майже як справжній, але теплий, він погано тримається в грудках, як піносилікетові крихти, - такого снігу не буває. Такого снігу просто не може бути.

Косташен з огидою відкинув сніг убік, обтрусив долоні й підвівся. Уся в райдужних розводах, Каріатида поважно сідала за обрій, попереду - глуха, беззоряна ніч. Одаму стало тоскно. Він озирнувся. Містечко ледве визирало з-за снігових барханів, і різнобарв’я його будиночків здавалося міражем. Повертатись до міста було страшно, але лишатися наодинці з пустелею вночі було ще страшніше. Хотілося, щоб усе це: і пустеля, і ніч, і містечко - насправді виявилось міражем, а він сам опинився далеко звідси, найкраще вдома, на Землі. Косташен пересилив себе і ступнув у напрямі будинків. За весь час перебування на Сніжані він майже не спав. Крелофонію закинув, чого з ним не траплялося ніколи, цілі ночі просиджував у своєму номері, прискіпливо випитуючи в інформатора причини й можливі наслідки цієї дикої нісенітниці, що сталася на Сніжані, а вдень вирушав у пустелю, подалі від міста, від людей, від їхніх незрозумілих та чужих йому вчинків, і сидів тут, спустошений, відчужений, без жодних думок, до самого вечора, поки сутінки не заганяли його знову в містечко, в готель, в його номер - як у пастку, де він знову гарячково починав шукати вихід, якого не було...