Виталий Забирко - Теплий сніг

8

- Поглянь, - сказала Анна Шренінгу і кивнула в бік вікна. - Вона вже другу годину тут крутиться.

Шренінг визирнув на вулицю. На снігу перед ґанком нерішуче тупцялося тонконоге дівчисько років дванадцяти-тринадцяти в сандалях на босу ногу і коротенькому платтячку. Побачивши, що на неї нарешті звернули увагу, дівчина швидко піднялася по східцях, але, ввійшовши в лабораторію, нерішуче зупинилась коло дверей.

- Здрастуйте, я до вас, - мовила вона і з неприхованою цікавістю почала роздивлятись лабораторію.

- Бачу, що до нас, - втомлено мовив Шренінг. Сірі очі дівчинки поглянули на нього не по-дитячому насторожено. - Що ти хотіла?

Вона похилила голову, пряме волосся впало на очі.

- У мене тут батько, - тихо вимовила.

Руки її м’яли нетанучий сніг.

Шренінг важко зітхнув.

- Як тебе звати? - лагідно спитала Анна.

- Ларінда, - дівчинка підвела голову. - Ларінда Бронт.

Іржі Бронт, подумав Шренінг. Гляціолог. Нерівномірна акватрансформація. Набряки кінцівок, легенів. У зв’язку з частковою акватрансформацією праву руку ампутовано по ліктьовий суглоб.

Анна підійшла до дівчинки й поклала їй руку на голову.

- Твій тато живий і здоровий. Але зараз його бачити не можна. Він проходить період адаптації. Через тиждень, я гадаю, ти зможеш його навідати.

“Свята лікарська брехня, - подумав Шренінг. - Через тиждень ти вже будеш на базі. Або на “Шпігелі”.

Дівчинка труснула головою, і Анна квапливо прибрала руку.

- Я не до тата. Я сама. Я теж хочу пройти акватрансформацію.

- Скільки тобі років? - глухо запитав Шренінг.

- Шістнадцять, - сміливо збрехала дівчинка.

- Ах, тобі шістнадцять! - грізно мовив хтось за її спиною.

Ларінда злякано озирнулась. У дверях стояв Алек Кратов.

Анна швидко відійшла до вікна.

- Ну, якщо тобі шістнадцять, то ти повинна добре знати історію. Зокрема, історію середніх віків. Правильно?

Ларінда кивнула.

- Тоді скажи мені, будь ласка, що робили в ті неспокійні похмурі часи з учнями, які безсоромно брехали?

Ларінда недовірливо блимнула на Кратова.

- Викликали батьків... - несміливо припустила вона.

- Двійка! Їх нещадно шмагали різками! По одному місцю. - Він підійшов до неї, взяв за плечі й повів до дверей. - Так що моя тобі порада, - він легенько ляснув її по тому самому місцю, - тікай звідси, поки я не почав застосовувати до тебе цей середньовічний, застарілий, але, на думку очевидців, вельми дійовий метод. І не заважай людям працювати! - гукнув він їй услід.

Кратов провів її поглядом, важко зітхнув і сказав:

- Здрастуйте, друзі.

Шренінг щось пробурмотів, Анна, ніби не чуючи, продовжувала дивитись у вікно.

- Багато у вас таких паломників?

Шренінг непевно знизав плечима.

- Ху, жарко тут у вас, - Кратов підійшов до Анни, обійняв її за плечі. - Важко?

Анна вивільнилась і мовчки відійшла на середину кімнати.

- Знаю, що не солодко, - зітхнув Кратов. Нараз примружився і звернувся до Шренінга. - Здійснилась твоя мрія, Ред.

Шренінг поглянув запитально.

- Пам’ятаєш, ти колись нарікав - які з нас лікарі? От, мовляв, раніше лікарі мали справу з людьми, а зараз із людьми мають справу автомати. Лікарі ж займаються теоретичними дослідженнями. Тепер у тебе як-не-як тисяч десять пацієнтів. Навіть більше.

- Тижнів через чотири в містечку не залишиться жодної нормальної людини.

- Через чотири тижні? - сторопів Кратов. - Та ти що?

- Те що чуєш! - вдарив кулаком по столу Шренінг. - Не можу я займатись усім одразу: людьми, біомеханізмами, посівним насінням, синтетичним м’ясом...

- Від сьогоднішнього дня в тебе залишаться тільки люди, - твердо пообіцяв Кратов. - Хлопці із санлабораторії вже освоїли твою методику й переключаються на все інше.

- Спасибі. От за це - спасибі.

- То як тепер із термінами?

- Тепер, можливо, вкладусь у два тижні, - знову спохмурнів Шренінг.

- Знаю, що тобі зараз хочеться, - усміхнувся Кратов. - Прогнати мене, як оте дівча, щоб не заважав людям працювати. До речі, я прийшов до вас з того ж приводу...

- Ні! - враз відрізала Анна.

- Що ні?

- Із вашим серцем...

- А що накажеш робити? Лікуватися? Ти ж сама чудово знаєш, що Центр серцево-судинної хірургії знаходиться не тут.

- Тим більше вам не можна. ,

- А що ж мені лишається? З дітьми на базу або на “Шпігель”? - Кратов зітхнув. - Ні, друзі. Якби я дарував людям безсмертя, я пішов би останнім. А так... Мене вчора вже звинуватили, що я створюю на Сніжані колонію іноваріантів.

Шренінг похолов. Те, чого він найбільше боявся...