Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Я свою аж з Польщі привіз, — усміхнувся. — Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться — капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…

Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.

— Ванда моя. Десять років разом.

— «Мерс» кльовий, — ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.

— У моєї жінки все найкраще, — похвалився Мирось. Розсміявся. — А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?..

— Певно, хазяйська людина той пан Кошторівський, — сказав Гоцик. Його батько теж будь-яку стару залізяку міг до ладу довести, не тільки зі свиньми носився. Колись зі старого емальованого чайника електричний змайстрував, а зі шматка корпусу зламаної бетономішалки крутий отвір для каміну злампічив — кумекав старий.

Шлях і балачки перемішувалися-вилися, наче замовкни — й дорога скінчиться. Гоцик старанно платив спілкуванням за халяву, все вдивлявся у сірий простір: і куди?..

— До Луцька вже по ночі дістанемося, — сказав неголений Мирослав. — Сімсот кілометрів — не сто.

Та на газ давив — у Луцьку Ванда і синочок маленький. Дев’ять літ билися, ніяк дитинка не народжувалася. А позаминулої осені Бог почув, завагітніла Ванда. Минулого літа Костя народила. На честь пана Кошторівського назвали. Тесть так розчулився, аж пообіцяв «трабант» для онучка зберегти.

— То й кидав би кермо крутити, командире, — мовив Гоцик. — Біля своїх воно… краще…

— А де ще стільки зароблю? — відповів водій. — Я на самій тільки контрабанді цигарок… — замовк, зиркнув на Гоцика напружено. — Я тобі нічого не казав.

— Та не психуй, командире. Я — могила. Та й навряд ще перетнемося, — раптом повеселішав, завівся. — Кльово!

— Що тобі кльово?

— Та все. Чуєш, Мирославе! А мені тачки — пофіг. Я коней люблю. Не таких, знаєш, кляч… Що вози на селі тягають. Породистих. Одного разу андалусійця справжнього бачив. Ото кінь…

Розпалився — усе водієві про круп, корпус, шиї та гриви. І тільки коли присмерк перетворив трасу на чорну непрозору масу, крізь яку продиралися, миготіли фарами десь під ногами зустрічні легковики, замовк, хижо глянув на небритого, обережно запитав:

— А ви оце… як через кордон… Так ніде й не зупиняєтеся?

— Є кілька стоянок біля Луцька. На одній зупинимося. Хоч умиюся та поголюся, бо Ванда вб’є.

— Кльово! — збуджено усміхнувся Гоцик. Знітився. — Я хотів сказати… Сувора вона у тебе.

Близько опівночі «шміц» загальмував біля освітленого майданчика, завбільшки з футбольне поле, що її вправна рука розчистила посеред лісу при трасі. На майданчику, як коні у стайні, виструнчилися десятки зо два фур. Праворуч від них світила неоном на фасаді двоповерхова споруда дешевенького готельчика зі зручностями — «Синьоока Волинь». А поряд із нею густим теплим запахом з димаря обіцяла невередливим традиційні смаколики ресторація з намальованим усміхненим вареником на білій пофарбованій стіні.

Мирослав побіг у душ при готелі. П’ять хвилин, казав, і далі летимо. Гоцик проводив водія поглядом, роззирнувся — нікого поруч — накинув рюкзак на плечі, обійшов автівку, ніби іншого діла йому нема, як навколо вештатися. Знову роззирнувся і пірнув у чорний ліс.

— Вибач, командире, — буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».

Мирослав, як той гвіздок, з’явився біля автівки рівно за п’ять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку — не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.

— Здоровезний такий… Як ведмідь, — чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.

— З іншим кимсь поїхав, — байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.

Мирослав глянув на годинник, закурив…

— Та їдь уже до своєї Ванди, — ворожо прошепотів Гоцик.