Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Штовхонув закляклого Броньку, роз’ятрився.

— Ну! Давай! За базар відповідаєш? Бий!

— Гоцику, та я…

Гоцик замахнувся…

— Сука! — до дверей. Вмазав по дереву замість Броньчиної морди — розчахнулися. Вискочив на повітря. Роззирнувся — таке все остогидле, хоч у крик.

— Привіт, Сьомко! — почув від вулиці.

Так Гоцик згадав, що ненька колись нарекла його Семеном. Спідлоба на вулицю: хто посмів не Гоциком назвати?!

— Привіт, Тайко, — буркнув. — А ти чого тут?

Посеред голої вулиці на яскравому синьому моторолері сиділа Гоцикова однокласниця, конопата реготуха Тайка Стрюк. Якби не озвалася, і не впізнав би. У школі ребрами світила — всього у ній мало. Ні цицьок, ні дупи, тільки ластовиння море. А нині роздобрішала — лице кругле усміхнене. Очі сині, сяють, як той моторолер. Біляве волосся з-під шолома по плечах.

— А де мені бути? — розсміялася Тайка.

Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.

— Чого гасаєш?

— До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, — сказала Тайка.

Траса… Найнадійніший зв’язок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села — дев’ять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.

Тайка поправила шолом.

— А сам тут чого? — запитала.

Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?

— До траси підкинеш? — запитав раптом.

— Сідай, — розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.

Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.

— До моєї хати спочатку на хвильку, — прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.

Моторолер — найсексуальніший транспортний засіб — заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!

— Тайко… Чуєш? — запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. — Ти заміж вийшла?

— За кого? — Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. — Паню Козленка вбили, а ти…

— А я що?

— Казав, за мене йди. Не пам’ятаєш?

— Ні, — збрехав Гоцик. Проковтнув слину. — А давай зараз… Спробуємо…

— Пішов ти, — насмішкувато відповіла Тайка.

Гоцик знітився.

— Ну… І чого викобелюєшся? — буркнув. — Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.

— Значить, про Козленків похорон пам’ятаєш, а як мене заміж кликав — не пам’ятаєш? — розреготалася Тайка. — Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!

— А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? — геть рознервувався. Пішов до подвір’я. — Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.

У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку — одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою — до торшера у протилежному куті. На мотузці — випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли — сумні — навпроти веселих маминих світлин.

«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», — подумав тоскно.

Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.

Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.

Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька — тут тато маму чекає?.. Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний м’яч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї…

Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом — сало, сухарі, ніж, кружку — до шкарпеток-трусів-футболок.

Мимоволі потягся до веселих світлин — візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі — грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки — там тато. Чи попрощатися?..