Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Тату, гроші маєш? — гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.

— Хто працює, той завжди копійку має, — відказав тато.

«Позич трохи!» — хотів було. Вчасно язика прикусив. Знав відповідь: «Сам зароби!»

— Ну… То я пішов.

— Куди? — не втримався старий. От ніколи в душу не ліз. Тільки бурчав: усе йому криво! А тут… Граблі кинув, розігнувся — сивий-сірий. На сина насторожено глянув, і Гоцикові здалося — сльоза в очах.

— Та куди… За борщем! — розгубився.

Тато враз потьмянів, наче меншим став. Вуста підковою вигнув і відвернувся. Гоцик приголомшено дивився у татову спину: що за фігня?! І «прощавай» не скаже?

— Тату… — гукнув.

Татові плечі здригнулися. Пішов через загородку до городу, ніби не син батьківський дім покидав, сам кудись лупився. Переліз через огорожу загородки, посунув городом до лісу. Ламав суху кукурудзу, шляху не бачив.

Гоцик мотнув башкою збентежено: він теє… ненадовго… І гроші… тільки позичив…

— Тайко! — сказав дівчині, що чекала на нього біля двору. — Злізай! Я за кермо.

— Новини України! — здивувалася Тайка.

— Злізай, кажу, бо як позаду сяду, трахну тебе і до траси не доїдемо.

— А-а-а… Голодний, — розсміялася Тайка, зіскочила з моторолера.

— Не те, щоб украй… На будь-що не кинуся. — Гоцик осідлав моторолер, відчував на плечах міцні Тайчині руки. — Але з тобою б…

— Мрій, Сьомко!

— А що там мріяти… От повернуся і женюся на тобі.

— А! Таки пам’ятаєш!

— Чекати будеш? — сказав раптом, аж сам здивувався: і яка сила за язик смикнула?!

— Та я старою стану, поки у тебе лабуда з голови вилетить! — Тайка буцнула кулачком по Гоциковому плечі. — Рушаймо, бо мамка, певно, примерзла вже до табуретки на трасі, поки я тут з тобою…

Моторолер підскакував на ямах розбитого шляху, Гоцик посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки — припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися — серцю теж тепло…

На трасі біля повороту на Нехаївку — ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш — від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.

— Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…

Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.

— Пиріжки свіжі?

— Та побий мене Бог! Зранку ліпила…

Гоцик зупинив моторолер на перехресті — з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив — приїхав?

— Куди поспішаєш, Сьомко? — спитала Тайка. — До Києва?

— Та ні… — усе нишпорив поглядом.

Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.

— Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? — видушив.

Тайка мотнула білявими пасмами.

— Ого! Багатий…

Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ — біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.

— Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?

— Звідки?

— Та… звідкись.

— Щось їхнє…

— Чиє «їхнє»?

— Ну звідти… де будеш, — розреготалася Тайка.

Гоцик знизав плечима — геть дурна! — пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні — закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?

Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.

— Чого тобі? — визирнув неголений чоловік років сорока.

— Куди прямуєш, командире? — спитав Гоцик.

— На Луцьк.

— Підкинеш?

Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.

— Грошей не маю, — уточнив той.

Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.

— Залазь… — наказав.

«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.

— Справи у Луцьку? — почув голос водія.

— Я Гоцик, — бовкнув.

— Мирослав, — відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. — Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, — не взяв би. Справи у Луцьку? — перепитав.

— Дівчина, — збрехав Гоцик.

Мирослав закивав — ох, ті баби…