Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Старий схлипнув, кинувся до Гоцика.

— Віддай! — чіплявся за руки. — Віддай, бо в поліцію заявлю.

— Давай! Розкажи, як нелегалів через кордон переправляєш! — розгнівався Гоцик. — Чого ти трусишся, як той хворий? Людям не довіряєш? Хіба так можна? Кажу ж — віддам. Згодом… Потерпи уже, мать твою. Та подумай… Хіба то не гріх, таку ціну гилити, коли людина у безвиході. Я б тобі безплатно допоміг. А ти оце скиглиш, як той волоцюга…

Замовк — вистава затягувалася. І хоч Гоцик геть не розумів, куди сунути, та й на трасі стовбичити сенсу мало.

— То де живеш? — буркнув похмуро.

— Бузкова сім, — прошепотів Тимофійович.

— Ну от. Відразу б так. Чекай. Справи повирішую — до тебе, — зітхнув і, хоч хотів перетнути трасу, побрьохати ліворуч навпростець до невиразних будівель, що вони виднілися на горизонті, повернув праворуч, у поросле сухим бур’яном поле, за яким не спостерігалося ніяких ознак людського житла.

— Коли?! — почув за спиною.

— Що «коли»? — не допетрав. Зупинився. Дивився на тьмяного, як біда, дядька.

— Коли… до мене?

— Та скоро. Доживеш… — пішов ламати бур’яни. — Не прощаюся…

Тимофійович стояв біля брудної мокрої «вольво», їв хижим поглядом широку спину незнайомого хлопця: розірвав, падла, старе зношене серце, та пекло не те, що грошиків не побачив. Були у Тимофійовича грошики. І немало. Умів дядько економити навіть там, де інші й не додумалися б. Навіть жінку дядькову чужі люди поховали рік тому, бо як дізнався, що й тижня бідаха не протягне, випросив поїздку поза графіком, аби повернутися вже після похорону, бо ж люди — не звірі: скинуться, закопають…

— Старість клята… — прошепотів люто. — Був би молодим… Нахабний хлоп живим би не лишився.

Нахабний Гоцик теж сподівався: люди — не звірі. Попроситься переночувати — хтось та й впустить. Не заморочувався. Нащо думати про ніч, коли б день здолати. А день не радував — паскудний дрібний дощ знай падав. Все молоточками у тім’ячко. Сухі бур’яни не рятували — крокував полем, вгрузав по щиколотки. Матюкався вголос — п’яний філософ Морган перед очі.

— Йти, йти… — бурмотів роздратовано. — Придурок…

Від дитячого захвату — вдовбався у Євросоюз з першої спроби без віз, паспорта та іншої маячні — не лишилося й сліду. Про скривдженого дядька не думав: та пішов він! Намір просто йти раптом здався найогиднішою халепою життя, бо кулька-то кругла! Хоч усю обійди — назад повернешся. І страху, зрозумів раптом, страху нема. Випарувався, залишив на душі тільки гнітючі дратівливі запитання. Без відповідей, хоч Морган і обіцяв просвітлення, варто лише позбутися страхів.

— Філософ, мать твою!

Озирнувся в бік кордону — десь там тато, Нехаївка, універ і Костянтинівська. Додому не хотілося. Мізки уже пристосовувалися до нових обставин, креслили завдання: уникати широких шляхів, великих міст і тутешніх правоохоронців, бо забава швидко скінчиться. І буде тобі — тато, Нехаївка чи ненависний універ і Костянтинівська, якщо не ґрати на віконці…

Ні! Зиркнув у протилежний бік. Десь там мама…

Поправив рюкзак, посунув до густого лісу, розрізаного навпіл другорядною асфальтовою дорогою. На чистій дерев’яній лаві під соснами нажерся сала з сухарями, повеселішав.

— Блін… Якого я пульсометр у Моргана не взяв?! Знав би хоч, скільки кілометрів до ночі відмахаю.

А ніч — он вона! Година-друга — й смеркатиметься. Побрьохав асфальтовою дорогою вздовж лісу — приведе до людей.

— І де поляки? — питав уголос. — Хоч би на хутірець якийсь надибати.

Ніби у відповідь за спиною почувся гуркіт автодвигуна. Гоцик хотів було махнути рукою — підвезіть! А ноги — до лісу. Визирав з-за дерева: хто такі? Дорогою повільно сунув старенький «фольксваген», за кермом рум’яна пані років сорока. Викрутила шию, все зиркала в бік лісу: щойно стояв парубок на дорозі… Куди дівся?

Гоцик дочекався, поки цікава пані проїде, уже намірився повернутися на асфальтівку, та раптом помітив поміж дерев вузьку лису стежину — кликала: ходи…

«Дзуськи!» — подумав. Примружив очі: в глибині сірого лісу на сірій стежинці майоріло щось помаранчеве. Наче хто згріб на купу золоте осіннє листя і воно єдине тут не втратило гарячого тепла, гріло увесь сірий світ.

Вдивився — посеред стежини стояв великий рудий лис. Учепився в Гоцика холодними зеленими очима. І хоч відстань до тварини — метрів сорок, Гоцик заприсягся б — зелені.

Усміхнувся злодійкувато. Зробив до лиса крок. Звір не зрушив.