Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Дякую, Валсо. Нічого… не треба.

Дівчина щезла. Гоцик усміхнувся спустошено.

— Ма! Чому ти тут синьйора Алмейда? Часом, заміж не вискочила?

Мама видихнула безпорадно.

— Я… не повернуся, синку. Розумієш… Тут… чисто. Привітно. Тут… цей народився… Васко да Гама. Моряк відомий… Люди за столиками каву п’ють. А не самогонку під парканом. Тут квіти увесь рік. Ніколи багнюки нема. Біля плити стояти не треба. Тут… завжди усе свіже. Усе… На підборах ходити можна. А ти…

Гоцик закляк.

— Ма… Ти здуріла?

— А ти залишайся, Сьомочко! Хіба ти зайвий? Я тобі роботу знайду. У порту чи на нафтоочисному заводі.

— Ма! Ти здуріла?! А як же тато?..

Мама замовкла. Опустила голову. Знизала плечима.

— Ти дорослий… Ти ж розумієш… І Джало… Синьйор Алмейда. Він любить мене.

— Оте старе опудало у білих шортах, якому ти слину підбирала?!

Мама насупилася роздратовано. Сильніше засіпала край скатертини.

— І що мені тепер… вбити тебе?! — сказав Гоцик спустошено.

Мама відсахнулася.

— Господи, синочку! Та що ти таке верзеш?! Хіба ми з татом… перші люди, що розвелися, бо…

— Бо скурвилася ти, мамо! — прошепотів Гоцик байдужо і холодно.

Всі емоції померли, полягли під час короткої розмови, тільки тоскна холоднеча полірувала реальність металевим блиском.

— Ну, знаєш…

— У мене брат є! — уп’явся у маму поглядом. — Батько покинув їх із матір’ю, коли той ще малим був. Так він мріяв убити його. А я казав: правильно, чувак. Тільки так і треба. А тепер… Мені що робити?

Мама зціпила руки.

— Сьомо… Заспокойся. Ти… надто близько усе до серця береш. Ну, навіщо ти так? Тато… теж знайде собі… А ти… Порадувався б за маму. Що щаслива… Я… познайомлю тебе із Джало. Ви обов’язково потоваришуєте. Ти гостюватимеш у нас. Купатимешся в океані будь-коли. Тут цей… віндсерфінг. Ну, кому із твоїх товаришів так пощастило? Щоб в океані…

— Та ти геть здуріла!

Гоцик важко підвівся, підхопив рюкзак. В очі впало глибоке декольте трикотажної футболки — обтягувало маму, наче пута.

— Цицьки прикрий, синьйоро Алмейдо!

Горілки! Багато! Перехилити пляшку. З горла! Щоб мізки вщент, лють назовні: вбити безпорадність, поки безпорадність не вбила.

Кам’яні сходи якоїсь фортеці… Пальми віялами. Місцевий люд зиркає підозріло, та не чіпає дивного мандрівника: тулиться до сходинок, мов той божевільний, куйовдить волосся, гиркає.

— Ей! Людино… Тобі погано? — українська мова звучить за метр від Гоцика.

Підводить очі: худа дівчина в потертих джинсах дивиться зацікавлено.

— А ти тут… звідки?

— Я… всюди…

— Гоцик.

— Це ім’я?

— Тобі не однаково?

— Однаково. А мене тут звуть Ясмін.

— А вдома як звали?

— Ясею… — Дівчина дивно регоче, сідає на сходинки поряд із Гоциком. — Тобі погано?

— Тут горілку продають?

— Як і всюди…

— Купи мені багато горілки.

Гоцик лізе до кишені, дістає пожмакані євро — так і не взяли грошей добрі фермери Дієго й Агуеда. Чи то всі, хто на землі живе, святі? От і синьйор Бонвіссуто у своїй Італії… Ех, шкода сокирку погубив! Була б пам’ять про гарну людину.

— На всі? — дівчина жваво хапає гроші. — Я собі трохи лишу?

— Їж! У мене ще є…

— Багато?

— Горілки хочу!

— Ага!

Дівчина біжить сходами долу. Гоцик дивиться їй услід. Така худа! Треба було з нею піти, бо як ту горілку дотягне?.. Думка обривається. Перед очима сумний тато, глибоке декольте, білі шорти старого пердуна Джало Алмейди…

Рипить зубами, хитається: блін, хіба повернутися і ноги козлу повисмикувати?!

Ясмін повертається скоро. Тягне на спині целофановий пакет, регоче, як божевільна.

— Пляшки дзеленчать! Чуєш?

— Давай сюди!

— Е! Ти що?! Тут не можна! За хвилину поліцейські наскочать!

— А де можна?

— Ходімо!

Бруковані тротуари вигинаються, наче дівки під хлопцями, апельсини на гілках — голими цицьками. Мамо! Мамо… Ну, ти утнула! Дорога повертає до моря. Чи до океану, хай би він… За спиною залишаються жовтогарячі дахи Сініша. Пустинний берег вкритий целофаном, порожніми пляшками, обгортками…

— Тут можна!

Гоцик киває. Мовчки дістає з пакета пляшку горілки. Відкорковує, перехиляє. Буль-буль-буль із горла. Нема пляшки. Роззирається спустошено, ховає порожню пляшку у пакет. Дістає другу. «Не бере!» — холодно констатує подумки.

— Ти чудний!

Яся сидить на піску, курить довгу дивакувату трубку з круглою ямкою на кінці.

— Хочеш? — простягає Гоцикові.

— Що це?

— Хеш. Хліб.