— Ну, не до смерті ж…
Важко посунув геть, радості катма: наче відрізали язик — що не роби, не повернути.
Під ранок дійшов до узбережжя. Дивився на білий пісок, синю воду. Гармонія. Жодної людини. Тільки вдалині дві сірі цятки поміж синім і білим. Вдивився — берегом уздовж затоки стрімко мчало двійко гордих вільних андалусійців.
— Красені, — усміхнувся зачудовано.
Поправив рюкзак, насупився. Плани прості: сьогодні ж іспано-португальський кордон перетнути.
Колись мама захоплено писала: яке ж гарне місто Сініш! Чистюсіньке, акуратнюсіньке. Від океану свіжий вітер лине, апельсиновий фреш отут — як у нас із моркви. А пляжі такі чисті, ніби ніяких обгорток і порожніх пляшок не існує в природі, а існує тільки гармонія, радість і величезні порції у місцевих тавернах.
Перше, що побачив Гоцик ще здалеку, — великий промисловий порт, термінал танкерів, з усіх боків якого стирчали труби нафтоочисного заводу. Та проблеми захисту навколишнього середовища в цьому конкретному місці земної кулю хвилювали Гоцика найменше.
— «Дом Васко»! — показував місцевому люду фотокартку чепурненького білостінного готелю з кремовою прибудовою, що вона стирчала на розі, хизувалася величезними літерами на фасаді — «DOM VASCO».
Фотокартку свого часу надіслала мама з написом на зворотному боці: «Працюю поряд із цим чудовим готелем. Іноді можу поплескатися у його басейні. І випити тут кави». Коли мама встигла каву полюбити?
Перехожі роздивлялися світлину, кивали, лопотали привітно, махали руками: це досить близько. Не беріть таксі. Пішки!
Пішки… Гоцик ледь вгамовував живий букет яскравих, таких різних — від радості до приголомшення і люті — почуттів, що охопили серце. Мама… Сьогодні ж! Нахєр оте найманство! Воно так кривдить, нікому не побажаєш. Додому…
Готель уже виднівся в кінці вулички. Гоцик зиркнув праворуч, на яскраву вигадливу вивіску місцевого ресторанчика, й остовпів. На відкритому майданчику закладу за столиками під великими парасолями відвідувачі відпочивали від спеки. Їх було небагато — голів з десять на двадцять круглих столиків, укритих помаранчевими скатертинами. За одним із них біля великого глиняного горщика зі звичайними українськими чорнобривцями сиділа мама… Весело усміхалася високому жилавому дідугану років сімдесяти в білих шортах і смугастій футболці.
— Мамо…
Гоцик застиг біля парасоль. Підступні сльози, мать їх, де й взялися. Проковтнув, крикнув гучніше, бо мама не почула: нахилилася до моряка, турботливо витирала серветкою залишки помаранчевого фрешу на його вустах.
— Мамо!
Мама здивовано озирнулася. Очі на лоба. Учепилася у стільницю, підводилася важко, а очі метушилися: то на Гоцика, то на моряка.
— Семен?..
Обернулася до діда, щось плела йому схвильовано. Дідуган насупився, підвівся, як не розсипався. Пошкандибав геть. Лише кивнув Гоцикові, коли повз нього сунув.
— Здрасьтє… — сказав Гоцик.
Мама проводила моряка полохливим поглядом, раптом розплакалася, заспішила до сина. Обійняла.
— Сьомочко… Синочку… Ну, як це ти тут об’явився?
— А по борщ… Борщу твого давно не їв.
— Господи Боже… А худий. А неголений!
— Пішли… — Гоцик відсторонився від мами, обійняв за плечі.
— Куди? — мама заклякла, закліпала повіками.
— Та до тебе. Де ти тут живеш? Показуй. Голитимуся, а ти борщу навариш.
Мама усміхнулася розгублено.
— Сьомочко… Давай отут за столик присядемо. Поговоримо спочатку.
Гоцик зиркнув на маму насторожено. Пішов до столика, упав на стілець, кинув рюкзак під стіл. Мама присіла поряд. Збентежена, знічена.
— Добре, що ти тут. Я тобі роботу тут знайду…
— Чого про навчання не питаєш?
— Як університет? Усе добре? — наче схаменулася.
— Покинув.
— Що? — мама розгубилася ще більше, та не розгнівалася. Сіпала край помаранчевої скатертини. — Ну… Нічого. Працюватимеш. Я — поряд.
— Ма… Я по тебе. Поїхали додому.
— Та що ти?! А хто гроші зароблятиме? Хто татові допоможе?
— Не треба татові твоїх грошей. Він за тобою журиться…
Мама сплеснула руками, приклала їх до грудей.
— Господи, Боже мій…
— Ма… У мене грошей тепер — до фіга, — сказав Гоцик. — Ти «мерседес» хочеш? Давай на «мерседесі» додому поїдемо. Га?
Мама не встигла відповісти. До столика підійшла чорнява дівчина у фартушку, ввічливо усміхнулася.
— Синьйоро Алмейдо! Що запропонувати вашому гостеві?
Мама почервоніла до скронь, видушила привітну посмішку.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу