Гоцик місця собі не знаходив, брався допомагати синьйорові Дієго, вошкався по господарству — підправляв дах сараю, стриг газон, збирав урожай, та серце не вгамовувалося. Одна думка скіпкою: як мама? Може, й у неї там біда… Кілька разів пробував додзвонитися — марно. Довгі гудки обривалися істеричним вереском — кінець зв’язку.
На третій день полонянка трохи прийшла до тями. Самотужки вставала з ліжка, аби дійти до туалету в кінці коридору, ковтала водянисту кашу, бо синьйора Агуеда усе чисто їй протирала крізь сито: ніяк не могла второпати, як краще підгодувати людину без язика. Хоч би не вдавилася.
Гоцик зайшов до гостьової кімнатки, коли українка тільки закінчила обід. Побачила рятівника, сльози на очі.
— Тихо, тихо… — Гоцик заспішив до жінки, присів поряд із нею на постіль, обійняв за плечі. — Я папір приніс. І ручку. Зможете писати.
Так, — кивнула. Тремтячою рукою потяглася до столика, розклала на ньому папір.
«Синочку… — написала. — До кінця життя за тебе молитимуся. З Теребовлі я. Марічка Саламан. У Португалії працювала. У місті Каштелу-Бранку. Цигани викрали… Іншим продали. А ті — далі. Давно… Три роки тому. Чи вже чотири…»
Гоцик читав слова гарячими, важке серце кам’яніло.
— В Україні… лишився хтось? — ледь видушив.
«Чоловік. Донечка» — не слабка рука вела, серце зболіле. Не втрималася. Розридалася, замичала гірко: ой, горе…
Обійняв ніжно.
— Можна звати вас «мама Марічка»?
Усміхнулася, як божевільна, долонями очі закрила, притулилася до Гоцика — горе. Ой, горе…
— Я зможу… до України вас вивезти.
Марічка потяглася до паперу. «Поможи, синочку. Хоч би глянути на доню. На чоловіка. Нічого не маю. Ані паспорта, ані інших документів. Помру я тут…»
— Усе гірке позаду. Присягаюся — повернемося в Україну. Тільки вам одужати треба. Сил набратися. Добре?
Добре, добре — закивала, руки на грудях склала, очі до Бога: дякую, святий Боже, що почув молитви раби твоєї Марічки Саламан.
Під кінець першого тижня турботливі хазяї, та й Гоцик, спостерігали швидке одужання полонянки. Підводилася без сторонньої допомоги, їла більш упевнено, тільки з дому виходити боялася, наче самі хітанос навкруги. Гоцик задумався про подальші плани, та на початку другого тижня після визволення Марічці різко погіршало. Горіла, на біль у нирках скаржилася. Гоцик повивертав кишені — виклав на стіл усі гроші, що виторгував за невеличкий смарагд.
— Це вам… Викликайте лікаря. Та такого, щоб до поліції нас з Марічкою не здав.
Лікаря привезли з міста. Гоцик ще в перший день розпитав синьйора Дієго: куди це їх занесло? Що за річка широка така? Садиба милосердних фермерів розташовувалася за кілометр від міста Пальма-дель-Ріо, що воно на півдорозі між Кордовою і Севільєю. А річка знатна — Гвадалквівір.
Сивий лікар з сумними чорними очима недовго оглядав хвору.
— Який день тримається температура? — спитав.
— Третій, — сказала синьйора Агуеда.
— Терміново до лікарні, — лікар відкинув легку ковдру з тіла Марічки, натискував одним пальцем на кістки ніг нижче коліна. — Дивіться, які набряки…
Гоцик витягував шию, супився: на худих ногах Марічки після кожного натискання лікаря залишалися ямки.
Лікареві заплатити, подякувати і відправили. Похмурий Гоцик сидів на кухні навпроти господарів, жовна ходуном.
— Не можна маму Марічку до лікарні. Нелегалка. Та і я…
Синьйора Агуеда гнівалася, енергійно доводила — тільки у лікарні врятують! Не хоче гріх на душу брати, залишати бідаху тут! І хай поліція прийде! Хай Марічка вкаже на хітанос! На сусідній фермі хлопець молодий помер, бо роми його на наркоту підсадили. А у них минулоріч овець покрали…
Гоцик супився, стискав кулаки від безсилля. Синьйор Дієго торкнувся жінчиного плеча.
— Терезі подзвони.
— Ні!
— Подзвони…
Синьйора Агуеда розгнівалася ще більше: вісім років з сестрою не розмовляє, поклялася до смерті про неї не згадувати, не простить ніколи і не подзвонить! Хіба що посеред білого дня ніч стане, грім у дім вдарить, розтрощить вщент, а вівці втечуть у гори, бо першими відчують Армагеддон!
— А хто… та Тереза? — спитав Гоцик синьйора Дієго.
— Монашка. У Севільї живе. Вони прихищають нужденних. І лікарня у них…
Хазяїн не встиг договорити. Гоцик бухнувся господині у ноги, дістав з рюкзака золотий брусок, два смарагди, виклав на підлогу.
— Подзвоніть! — їв очима горду хазяйку.
Синьйора Агуеда насупилася, віджбурнула скарби — сховай!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу