Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Гоцик дістався бусика, зазирнув під колеса — на землі, прив’язана до фаркопа, тремтіла виснажена жінка, дивилася на нього божевільними виплаканими очима.

Гоцик відчув: ще мить — вибухне. Розігне коліна, випрямить спину, перехопить ніж зручніше, піде на ромів — ніхто не зупинить. Лють у скроні.

Стиснув щелепи. Приклав палець до вуст: тихо… Дістав ніж, перерізав мотузку, ухопив жінку за зап’ястки, та відчув у долонях тільки кістки, вкриті шкірою. Твою наліво, падли! Поволік жінку з-під буса: тихо, тихо…

Жінка ледь рухалася. Гоцик визирнув з-за бусика: пси насторожилися, та біля білого трейлера розгорялася більш цікава забава. Пауло і троє гостей уже вийшли, стояли біля вогнища, вдивлялися у темряву. Гоцик і собі озирнувся — хітанос вели до вогнища сірих красенів андалусійців. Пауло оживився, зацокав язиком, показував чоловікам папірці — точнісінько такі, як перед тим демонстрував Гоцикові. Кремезний уже відчиняв дверцята вантажівки.

— Суки…

Видихнув, наче викреслив андалусійців. Показав жінці на найближчі кущі — нам туди. Кивнула, та зрушити не змогла. Гоцик підштовхнув її: треба… Жінка сперлася на землю руками й ногами, поплазувала накарачках.

— Тихо, тихо… — все шепотів Гоцик.

Озирнувся — вистава на галявині тільки набирала обертів. Коней саме намагалися загнати у вантажівку. Андалусійці опиралися, іржали стримано, відсахувалися.

Втікачі врешті дісталися рятівних кущів. Гоцик розігнувся, підхопив жінку на руки, побіг до гірської дороги. Зупинився поряд із покинутим позашляховиком, розгубився: далеко із такою слабою не втече, та й пси… Винюхають, віднайдуть. Але не зараз. Пізніше. А як автівку вкраде, за хвилину увесь табір разом із гостями на вуха встане. Та на автівці хоч якось відірветься…

Тихо відчинив задні дверцята, всадовив бідаху. Ускочив за кермо — ключ у замку запалення. Ну… Прощавайте, андалусійці. Будьте ви прокляті, роми…

Ніч видалася — хай Бог милує! Гоцик гнав автівку гірським шляхом навпростець, коли той роздвоювався, без вагань повертав праворуч — не усвідомлював чому, інтуїція — аби подалі.

Не знав — тої миті, коли на пагорбі біля табору загуркотів двигун позашляховика, гості вихопили зброю, заметушилися: й сумніву не мали — хітанос поцупили автівку, відженуть подалі від табору вантажівку без коней, спалять нафіг, а їх… вб’ють і в потічок. Роми наступали, били себе у груди — ми ні до чого! Пауло усю братію з кибиток-фургонів-трейлерів повиганяв: ось ми всі тут, перед вами, святі й невинні. Кілька чоловіків змоталися на пагорб — нічого! Ані засідки, ані логічного пояснення. Старі баби тикали у спутану гриву одного із андалусійців: диявол втрутився. Не хоче, аби коні чужинцям дісталися. Ой, не хоче… «Гроші віддайте!» — тим гостям уже андалусійці по цимбалах. Тикали пістолетами у Пауло, розлютилися — ще стрельнуть, не дай Боже. Юна дівчина років чотирнадцяти прослизнула за спини чужинців, різонула по шиї одного. Роми навалилися… Ну, як і планували. Душі — на небеса, тіла у потічок.

— Вантажівку відженіть у гори! Спаліть, — підтвердив Пауло припущення чужинців.

Підійшов до коней, потріпав по довгих шиях:

— Перехвилювалися?.. Відпочивайте.

Зникнення слов’янської рабині виявили під ранок. Не побивалися: однаково ніякої користі. Геть випрацювалася, самі кістки лишилися. Десь здихає під камінням у горах — туди їй і дорога. Час іншу по емігрантських нелегальних осередках шукати. Та табір згорнули оперативно, зі сходом сонця вирушили на південь, щоб хазяї ферми Уерта-де-Сан-Вінсенте, що вона неподалік, боронь Боже, чогось не запідозрили, не звернулися до поліції. Бо що ті коні, коли у білому трейлері тугий пакунок марихуани на продаж. Клієнти на Коста-дель-Соль зачекалися…

Гоцик схаменувся, коли небо посірішало. Зупинив позашляховик під пагорбом біля високих кипарисів. Відчинив задні дверцята, присів перед жінкою — намертво вчепилася у ручку дверцят, озиралася на шлях позаду автівки, беззвучно ридала. На вигляд їй було років сорок — сорок п’ять. Лице брудне, волосся скуйовджене, щоки ввалилися, тхне гірше, ніж від волоцюжки. Очі — горе.

Гоцикове серце краялося, слова на язик не лізли.

— Українка? — прохрипів, наче мав пересвідчитися — не помилився.

Жінка кивнула, торкнулася худою рукою шиї, витягла назовні мідний хрестик.

— Ви… не можете розмовляти?

Жінка відкрила рот. Язика не було. Замість нього — обрубок, наче розпухла гланда.