Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

От і тут… Павутиння, холод, забуття. Вкриті пилом цупкі портьєри похитуються край вікон, як мерці повішані. У вікна — день, невблаганне сонце б’ється у тьмяні дзеркала, а ті сумують, не віддзеркалюють світла. На кривому столику — важкий кутий свічник без жодної свічки. Підлогу, книжкову полицю, фоліанти у палітурках зі свинячої шкіри гризуть хробаки, так стараються — хрумкіт чути…

Ілія перелякано зиркнув на Гоцика.

Гоцик жваво підхопився з лави, підійшов до Ілії, вирвав шкатулку з його рук.

— Знайома шкатулка, — усміхнувся скептично. — Знайшлася?

Ілія почервонів до скронь. Зціпив щелепи, стиснув у кулаки порожні долоні.

— Геть несподівано… Я й не сподівався. Мріяв, зустрінемося і я обов’язково…

— Заткнися, — наказав Гоцик.

Підхопив свій рюкзак, поставив на стіл, почав діставати з нього речі, аби надійніше заховати Іліїне добро. Светр, шкарпетки, прошуто, немалий зливок золота…

Ілія побачив золото, забув про страх.

— Звідки у тебе золото, Гоцику? Міліца дала?

— Тобі що до того?

— Ні, ти скажи! Міліца?! Яка кепська баба! Мені не дала! А тобі… За що?! За які гарні справи?

— Щоб не вбивав тебе, — відповів Гоцик холодно, покрутив у руках невеличку гостру сокиру, сховав у рюкзак.

Ілія зіщулився. Опустив голову. Зиркнув на Гоцика із ненавистю.

— Віддай мою шкатулку, — прошепотів уперто. — У тебе он скільки золота!

— Пішов ти…

Гоцик повкидав добро до рюкзака, туди ж полетіла шкатулочка. Буцнув носком у двері, пішов надвір.

Ілія підскочив, ухопив рюкзак, побіг за Гоциком услід.

— Зачекай! Тільки два слова! — біг-спотикався.

— Відвали! — порадив Гоцик, прискорив крок. Йшов від міцних кам’яних будинків з жовтими черепичними дахами до розкішного оливкового гаю.

— Гоцику! Ну, прости! Так вийшло. Але я… Я знаю одну справу. Ми… станемо багатими. Як Крез!

— Ти уже давно крейзі, бухгалтер хрінов!

— Не смій! Ніколи не смій називати мене бухгалтером!

Гоцик зупинився, в’ївся в Ілію поглядом:

— Тата вбив?

— Ні… — Ілія обм’як, обтік, як м’яке морозиво. — Я не можу вбити людину.

— Чому?

— Він… далеко. Не тут. Я… збрехав, що йду… по його душу.

— Якого ж біса ти сюди перся?

Ілія знизав плечима, усміхнувся спустошено.

— А-а-а… пусте, — з благанням глянув на Гоцика. — Віддай шкатулку! То мамина шкатулка. Я повинен повернути її.

— Так ти, сука, у матері вкрав? — скептично констатував Гоцик.

Ілія визвірився вовком. Та вкусити не насмілився.

— А не задарма… Ясно тобі?! — фатально рухався до повторення помилки, яку вже вчинив після знайомства з Гоциком у Польщі біля хати на пагорбі. — Місце знаю… Там скарби. Поверни мою шкатулку! Я тобі за те… п’ятдесят відсотків скарбів віддам! Якщо підеш зі мною…

— Блін, ну ти йолоп хворий, — гидливо скривився Гоцик. — Тобі бухгалтера вбити треба, а ти за якимись скарбами примарними ганяєшся.

— Бо я не ти! Не збираюся… брати гріх на душу. Віднайду скарби, віддам їх такому… який уб’є покидька, підлоту і зрадника, — патякав, сам себе не чув. Але вірив — так і буде.

Гоцик примружив очі, схилив голову набік.

— І де ті скарби? — запитав хижо.

— В Іспанії, — ляпнув Ілія.

Ляпнув і вжахнувся. Матір Божа! Що він коїть? А в голові уже ліпився план: до біса вигадані скарби. Поки йтимуть, Ілія дочекається глухої ночі, коли Гоцик спатиме міцно і беззахисно. Поцупить мамину шкатулку і золото… Золото! У зливку, певно, з півкіло чи ще більше! Ілія втече та так сховається — Гоцик нізащо не знайде. Чи сам прикінчить Гоцика. Ні! Страшно! До поліції звернеться: мовляв, емігрант нелегальний… Хай його заберуть, а Ілія врешті купить замок на високому березі біля моря. Там поселиться найкрасивіша панянка, і кожної ночі, а то і вдень…

— Іспанія? — голос Гоцика вирвав Ілію з мрій. — Де саме?

— В Андалусії…

Гоцик задумався. Усміхнувся раптом зачудовано. Перед очі — сумний сірий кінь на Паниному подвір’ї… Тільки раз у житті і бачив справжнього андалусійця.

— Шістдесят відсотків, — не видав несподіваного хвилювання.

— Брате… — Ілія затремтів: план діяв! — Я… завинив перед тобою. Все віддам. Тільки не покинь мене… — Додав щиро: — Без тебе так самотньо.

— Умовив. Гляну на Андалусію дорогою. Однаково мені в Португалію… Не оминути.

— Що там, в Португалії? — запитав Ілія одними вустами. Одне тільки й втямив: тактично — виграв. Тільки б стратегічно не програти!

— Мати, — сказав Гоцик. — До матері йду. По борщ…