Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Скарб

Ілія наївно сподівався: довгий шлях швидко змотає Гоцика. Однієї ночі скине рюкзак з плечей, звалиться без сил, стулить очі й нізащо не почує, як Ілія тихо і хижо вкидає під футболку чорну лаковану шкатулку і немалий зливок. Та клята, покоцана горами Європа видушувала завзяття з самого Ілії. Першим падав на траву. Просився: перепочинок, ноги не йдуть.

Корективи у мандри внесла не тільки тепла середземноморська весна — Гоцик. Постановив упевнено:

— Досить людям голову морочити. На природі ночуватимемо.

Ще поблизу Марселя викинув нафіг з рюкзака теплу куртку, светри, шалик, шапку.

— Тільки плечі відтягують!

— Але за літом осінь… Згодиться, — Ілія не позбувся речей. Тягнув важкий рюкзак з теплим одягом, а того таки немало.

— Нове куплю, — легковажно відповів Гоцик.

Тринькав грошики з чорної шкатулки — два спальники придбав, похідний посуд, сухе паливо.

— Відчуй себе туристом, Іліє, — усміхався скептично, спостерігаючи, як той безпорадно вошкається над сухими гілками, сподіваючись запалити багаття.

Врешті-решт сам видобував вогонь, топив очі у червоному полум’ї. «Коли ж ти уже заснеш?» — Ілія не зводив очей з важких Гоцикових рук: тягнувся до вогнища, підправляв гілки, аби краще розгорялися. І засинав у сподіванні, що наступної ночі вже точно не проґавить…

А шлях заманював усе далі. У Марселі Гоцик довго вивчав мапу, подався до гавані, роззнайомився там з таким собі мсьє Гюра, хазяїном невеличкого моторного катерка. Години зо три жестами бурхливо сперечався із ним, врешті вдарили по руках, пішли пити пиво у найближчий генделик.

— На морську хворобу не страдаєш? — запитав Гоцик Ілію, коли увечері — п’яний-веселий — повернувся до лавки під кипарисами, де Ілія зранку чекав на нього. Пояснив: — Завтра відпливаємо.

— Куди? — запитав ошелешений Ілія.

— Я планував морем одразу до Андалусії дістатися, але домовився — тільки до Перпіньяна.

— Це де?

— На кордоні з Іспанією.

Гоцик дістав шкатулку, вигріб з неї усі гроші, перерахував.

— Блін! Трохи не вистачає… — зиркнув на Ілії уважно. — У кишенях щось маєш?

Ілія давно засвоїв: Гоцикові брехати не можна. Мовчки дістав з кишені останні п’ятдесят євро. Гоцик усміхнувся:

— Починаєш вичавлювати із себе бухгалтера? Нормально!

Наступного ранку Ілія розгойдувався в каютці невеликого моторного катерка, що сунув Ліонською затокою в бік французько-іспанського кордону, боровся з приступами відчаю і нудоти, і від тої хитавиці до біса сильно хотілося… жінку. Ілія думав про те, що проміняв би усе золото на одну ніч з красивою, а може, й не дуже, панянкою. Певно, так і вчинить, коли забере у Гоцика золото…

Гоцик стирчав на палубі, хапав ротом буйні морські вітри, реготав, коли бризки били в лице. Ілія бачив його крізь невеличке віконце. Дивився і вже не розумів: любить чи ненавидить цю сильну безшабашну людину. Ілія хотів би… все золото. І отакого вірного товариша, бо бували дні, коли щастя розквітало в Іліїній душі тільки від того, що товче пилюку разом із Гоциком.

Відвернувся. Заплющив очі, намагаючись намалювати в уяві пишні форми голої жіночої краси. Та раптом згадав тихий голос у нічній темряві, гіркий плач Міліци з роду Црноєвичів. Чому ж він довго не згадував про неї?!

Підхопився. Обережно стукнув пальцем по правому вуху.

— Горане… Горане! Ти тут?

У вусі зітхнув тарган.

— Чув? — запитав безбарвно.

— Я можу щось зробити?! Для тебе.

Печальна історія кохання воїна з роду Івановичів і гордовитої красуні з царського роду Црноєвичів перекреслила випестуваний віками ідеал всепоглинаючої любові милих італійських Ромео і Джульєтти. Померти разом? Та це ж втіха! Вічно жити і ніколи не зімкнути вуста…

Сльози підступили до очей. Ілія мотнув кучерявою башкою.

— Горане. Не мовчи… Ти ж… сильний. Невже у тебе немає найменшого шансу… померти?!

— Мізерний…

— Який?

— Сконати від стуку серця закоханого юнака, який знехтує життям і помре заради кохання.

Ілія уявив, як його серце розривається від любові, як падає у чорну прірву… Знітився.

— Тоді тобі треба пошукати інше житло, — порадив відверто. — От Гоцик… Переберися до нього. Я… навряд стану тобі у пригоді.

— Знаю, — прошепотів Горан. — Скоро піду. Не прощатимуся. Одного дня ти гукнеш: «Горане!» — та ніхто не відповість. Знатимеш — я уже далеко.

Ілія зітхнув зажурено.

— Кохання… Хіба воно варте таких мук?