Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

І Гоцик без сумнівів віддав би за андалусійців і шкатулку, і золото, та в дупі припікало: дивися, хлопче… Аби живим звідси забратися.

— Роздивлюся спочатку, — сказав бородатому.

— Дивись!

Гоцик йшов до коней, дихати забув. Бачив андалусійців тільки в атласі кінських порід та по телевізору, як не рахувати трагічний випадок у рідній Нехаївці. Та кінь у Паниному дворі був немолодим, сумним, а ці двоє вражали не тільки блискучою шерстю, густою гривою, специфічним вигином граціозних ший… Від них пашіло енергією молодості.

— Знаєш андалусійців? — бородатий ішов поряд із Гоциком, зиркав на нього уважним оком. — Ще двісті років тому їх тільки королі мали. Купиш?

— Купив би. Та я сам здалеку… — обережно завів Гоцик. — Мені до коня документи потрібні. Аби через кордон…

Бородатий розсміявся, поманив Гоцика до сяючого білою фарбою трейлера. Гоцик завівся, йшов за ромом.

— Брате! А я?! — почув розгублений голос Ілії.

Гоцик озирнувся: Ілія тупцював на безпечній відстані від ромів-коней.

— Посидь отут. Я скоро, — кивнув на невеличкий обшарпаний причіп із фанерними стінами і полікарбонатним прозорим дахом.

— Не ходи! — гукнув Ілія.

— Не сци! — відповів Гоцик.

У розкішному трейлері ромівського ватажка тільки мартіні з оливкою не вистачало: вдумливо розділений простір виокремлював модернову кухню з усіма сучасними гаджетами, невеличку вітальню зі шкіряним диваном і яскраво-червоними подушками, спальню і навіть WC.

Бородатий витяг зі звичайної пластикової папки, якими завалені всі офіси світу, купу паперів. Ось! Ось! Чи оцю бомажку глянь. Ми тобі все красиво напишемо. І про базовий рівень тренування, і про змагання, титули. Печатку намалюємо яку завгодно. І до коней то ніяким боком. То для прикордонників, бо коні і без паперів самі за себе кажуть: справжні андалусійці! Кращих важко знайти! Ти ж, бачу, кумекаєш.

— У мене діло є, — сказав Гоцик. — По гроші йду… Повертатимуся, до вас завітаю. Бережіть їх для мене. Викуплю.

Ром розсміявся.

— Викупиш?! Та ти й за ціну не спитав?!

— То скажіть.

— П’ятдесят тисяч євро за двох. Чотирирічні. Хлопець і дівчинка. Дешево віддаю.

— Нормально, — відповів Гоцик. — За місяць тут будете?

Ром затрусив бородою: хтозна… Витягнув з кишені мобільний: номер мій запиши, я — Пауло, мене всі роми знають. Тільки запитай: де Пауло? Кожен хітанос підкаже. Десь та перетнемося…

— Завдаток залиш, — закинув.

— Не маю грошей при собі, — Гоцик розвів руками, вискочив з трейлера, пішов до коней.

Гладив по довгих шиях, шепотів:

— Дочекайтеся… Я вас заберу. Присягаюся.

І довго так стояв би, та роми заґелґотіли: йдіть геть та з грошима повертайтеся.

— А ти чого такий знервований? — запитав Гоцик Ілію, коли низинка з циганським табором лишилася вже далеко позаду.

— Поки ти за коней торгувався, мене божевільна ледь не задушила.

Гоцик тільки розсміявся: гарна смерть, коли тебе жінка душить.

— Навіть якщо стара й німа?! — рознервувався Ілія.

Сидів собі біля обшарпаного причепа з фанерними стінами, трусився, та за хвилину роми перестали звертати на нього увагу. І коли навіть циганським дітлахам набридло показувати Ілії «язики» та «ріжки», побігли геть, Ілія перехрестився: слава Богу, відчепилися, дверцята халабуди прочинилися, вислизнула жіноча рука, торкнулася його обережно. Ілія повернув голову: на нього дивилася немолода худа жінка, мичала тихо, хапала хрестик, що він висів на шиї, показувала йому… Спробувала податися до Ілії ближче, та не змогла.

— Мотузка на шиї, — розповідав Гоцикові. — Певно, рабиня. Добре, що вчасно пішли, а то б і нас на мотузку.

Гоцик усміхнувся. Гоцик думав про коней.

— Скоріше б до скарбу твого дістатися, — мовив хижо. — Гроші потрібні. П’ятдесят тисяч євро. — Зиркнув на Ілію уважно. — Яке місце ми повинні в Андалусії шукати?

— Напівзруйновану церкву, — відповів Ілія.

Спина стала льодяною: гра ускладнювалася. Ще кілька прискіпливих запитань — і доведеться признатися: немає ніяких скарбів, книжку переповідав… Уява доповнила одкровення жахливим відеорядом: Гоцик навідмаш б’є Ілію у пику тільки раз. Бо Ілія помирає від першого удару.

Проковтнув страх і раптом сказав:

— Гоцику… Я хочу, щоб ти знав… Я люблю тебе, брате.

Ілія був майже певен: немає в Андалусії напівзруйнованих церков. Привітні люди, що траплялися їм на шляху, щиро дивувалися: зруйнований храм? Та щоб усередині ріс сикомор? Та ще щоб пастух овець туди на ніч заганяв? Хрестилися-супилися: у цих краях шанують Матір Божу і Сина її. Це що за підла людина вам таку байку розповіла?!