І Гоцик без сумнівів віддав би за андалусійців і шкатулку, і золото, та в дупі припікало: дивися, хлопче… Аби живим звідси забратися.
— Роздивлюся спочатку, — сказав бородатому.
— Дивись!
Гоцик йшов до коней, дихати забув. Бачив андалусійців тільки в атласі кінських порід та по телевізору, як не рахувати трагічний випадок у рідній Нехаївці. Та кінь у Паниному дворі був немолодим, сумним, а ці двоє вражали не тільки блискучою шерстю, густою гривою, специфічним вигином граціозних ший… Від них пашіло енергією молодості.
— Знаєш андалусійців? — бородатий ішов поряд із Гоциком, зиркав на нього уважним оком. — Ще двісті років тому їх тільки королі мали. Купиш?
— Купив би. Та я сам здалеку… — обережно завів Гоцик. — Мені до коня документи потрібні. Аби через кордон…
Бородатий розсміявся, поманив Гоцика до сяючого білою фарбою трейлера. Гоцик завівся, йшов за ромом.
— Брате! А я?! — почув розгублений голос Ілії.
Гоцик озирнувся: Ілія тупцював на безпечній відстані від ромів-коней.
— Посидь отут. Я скоро, — кивнув на невеличкий обшарпаний причіп із фанерними стінами і полікарбонатним прозорим дахом.
— Не ходи! — гукнув Ілія.
— Не сци! — відповів Гоцик.
У розкішному трейлері ромівського ватажка тільки мартіні з оливкою не вистачало: вдумливо розділений простір виокремлював модернову кухню з усіма сучасними гаджетами, невеличку вітальню зі шкіряним диваном і яскраво-червоними подушками, спальню і навіть WC.
Бородатий витяг зі звичайної пластикової папки, якими завалені всі офіси світу, купу паперів. Ось! Ось! Чи оцю бомажку глянь. Ми тобі все красиво напишемо. І про базовий рівень тренування, і про змагання, титули. Печатку намалюємо яку завгодно. І до коней то ніяким боком. То для прикордонників, бо коні і без паперів самі за себе кажуть: справжні андалусійці! Кращих важко знайти! Ти ж, бачу, кумекаєш.
— У мене діло є, — сказав Гоцик. — По гроші йду… Повертатимуся, до вас завітаю. Бережіть їх для мене. Викуплю.
Ром розсміявся.
— Викупиш?! Та ти й за ціну не спитав?!
— То скажіть.
— П’ятдесят тисяч євро за двох. Чотирирічні. Хлопець і дівчинка. Дешево віддаю.
— Нормально, — відповів Гоцик. — За місяць тут будете?
Ром затрусив бородою: хтозна… Витягнув з кишені мобільний: номер мій запиши, я — Пауло, мене всі роми знають. Тільки запитай: де Пауло? Кожен хітанос підкаже. Десь та перетнемося…
— Завдаток залиш, — закинув.
— Не маю грошей при собі, — Гоцик розвів руками, вискочив з трейлера, пішов до коней.
Гладив по довгих шиях, шепотів:
— Дочекайтеся… Я вас заберу. Присягаюся.
І довго так стояв би, та роми заґелґотіли: йдіть геть та з грошима повертайтеся.
— А ти чого такий знервований? — запитав Гоцик Ілію, коли низинка з циганським табором лишилася вже далеко позаду.
— Поки ти за коней торгувався, мене божевільна ледь не задушила.
Гоцик тільки розсміявся: гарна смерть, коли тебе жінка душить.
— Навіть якщо стара й німа?! — рознервувався Ілія.
Сидів собі біля обшарпаного причепа з фанерними стінами, трусився, та за хвилину роми перестали звертати на нього увагу. І коли навіть циганським дітлахам набридло показувати Ілії «язики» та «ріжки», побігли геть, Ілія перехрестився: слава Богу, відчепилися, дверцята халабуди прочинилися, вислизнула жіноча рука, торкнулася його обережно. Ілія повернув голову: на нього дивилася немолода худа жінка, мичала тихо, хапала хрестик, що він висів на шиї, показувала йому… Спробувала податися до Ілії ближче, та не змогла.
— Мотузка на шиї, — розповідав Гоцикові. — Певно, рабиня. Добре, що вчасно пішли, а то б і нас на мотузку.
Гоцик усміхнувся. Гоцик думав про коней.
— Скоріше б до скарбу твого дістатися, — мовив хижо. — Гроші потрібні. П’ятдесят тисяч євро. — Зиркнув на Ілію уважно. — Яке місце ми повинні в Андалусії шукати?
— Напівзруйновану церкву, — відповів Ілія.
Спина стала льодяною: гра ускладнювалася. Ще кілька прискіпливих запитань — і доведеться признатися: немає ніяких скарбів, книжку переповідав… Уява доповнила одкровення жахливим відеорядом: Гоцик навідмаш б’є Ілію у пику тільки раз. Бо Ілія помирає від першого удару.
Проковтнув страх і раптом сказав:
— Гоцику… Я хочу, щоб ти знав… Я люблю тебе, брате.
Ілія був майже певен: немає в Андалусії напівзруйнованих церков. Привітні люди, що траплялися їм на шляху, щиро дивувалися: зруйнований храм? Та щоб усередині ріс сикомор? Та ще щоб пастух овець туди на ніч заганяв? Хрестилися-супилися: у цих краях шанують Матір Божу і Сина її. Це що за підла людина вам таку байку розповіла?!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу