Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Дякую, Софіє…

— Спати час, — відповіла Софія. — Завтра рано вставати.

Ілія не запитав: а чому, власне, рано вставати? Мишою шмигонув на простирадло під ковдру, відвернувся до стіни. «Раніше за всіх прокинуся! Втечу. Однаково втечу!» — тремтів. Заплющив очі, ніби й найменший шурхіт не заважає — спить, хоч убийте! І закляк: шкатулка з цяцьками і грішми у рюкзаку… Ото горе! Поцупить клятий виродок! Та встати з постелі не наважився. Чув, як Гоцик пішов кімнатою: точно, рюкзак Іліїн шукав, сволота!

Задзеленчала порожніми тарелями Софія — певно, мила посуд. У кімнаті раптом стало темніше, ніби господиня погасила більшу частину свічок.

Ілія відчув, як повіки злипаються, хоч, як вірити жінці, проспав дві доби. «Точно, щось у вариво підмішала!» — перелякався. Спробував чинити опір всесильному сну, та у голові паморочилося, і останнє, що почув Ілія, перш ніж провалитися у тривожний сон, був голос Гоцика.

— Геть не хочеться спати, — сказав Софії.

Жінка глянула Гоцикові у вічі.

— Мене звати Міліца. Міліца з роду Црноєвичів, — сказала, пішла до важких кутих свічників.

Запалювала свічки, хоч ще мить тому гасила одну за одною. «Дивна жінка», — подумав Гоцик, мимоволі примружив очі: свічки палали тепер незвичайним яскравим світлом, віддзеркалювалися у пласких золотих пластинах, прикріплених біля кожної свічки.

— Але… той хлопець, — Гоцик кивнув на ліжко, де спав Ілія. — …Звав тебе Софією.

— Він спить. Разом із ним заснула і Софія. А ти зви мене Міліцою.

— Як забажаєш, — знизав плечима Гоцик. Відчув незрозумілу сухість у горлі: певно, суп надто наваристий.

— Пити хочеться, — сказав.

— Будемо пити!

Міліца дістала з комода чорного дерева два старовинні срібні келихи, срібний глечик з високим вузьким горлом.

Гоцик повільно цідив червоне густе вино, дивувався примхам долі. Це ж треба знову зустріти на своєму шляху метушливу суку Ілію. Майже увесь березень Гоцик не розгинав спини на виноградниках Деметріо Бонвіссуто, залишився б і довше, та Деметріо сказав:

— Краще заходь у гості на зворотному шляху. Буду радий. А допомога мені вже не потрібна. За все відпрацював, хай береже тебе Бог.

Увечері перед Гоциковим від’їздом пили грапу і «Шардоне» в компанії Фонтани, лікар хвалився, що вважає Гоцика своїм найцікавішим і найважчим пацієнтом, розповідав: завтра вирушає провідати брата у Вентимілью, що вона розташована поряд із французьким кордоном.

— Мене прихопите? — запитав Гоцик.

Міг би і не просити. Фонтана зрадів компанії, а Деметріо наскладав чималу торбу наїдків: не забувай, обов’язково повертайся…

— Обіцяю, — Гоцик обійняв старого, ляснув важкою долонею по спині. — Деметріо… Ви на тата мого схожі. Тільки у нього свині, а у вас виноград.

— Як зустрінеш Ілію, то не кривдь.

— Не зустріну, — відповів.

Деметріо закивав: може, й так! Простягнув Гоцикові маленьку гостру сокирку.

— Візьми, — наказав. — У дорозі згодиться.

Гоцик зиркнув на сплячого Ілію, усміхнувся іронічно. От і що мені робити із вашими настановами, синьйоре Деметріо?! Сокиру дали. І Ілію не чіпати веліли.

Відпив з келиха, поставив на стіл.

— Дивний у тебе дім, Міліцо.

Міліца вчепилася у Гоцикові очі пронизливим поглядом.

— Не вбивай його…

Гоцик примружив очі, схилив голову набік. «Новини України», — сказала б Тайка!

— Про що ти? — запитав холодно. Взагалі-то, Ілія не заслуговував на прощення. Та до сеї миті Гоцик ще не вигадав, як покарати суку.

Міліца не відповіла. Відсунула келих, пішла до дивного, схожого на старовинний ткацький верстат, доробала. Дістала з-під нього згорток. Кинула на стіл.

— Я купую його життя, — сказала. — Цього досить?

Розгорнула льняну тканину, поклала перед Гоциком довгастий брусок жовтого металу.

— Що це? — запитав Гоцик.

— Золото…

Гоцик раптом обм’як. Усміхнувся зачудовано. Підхопив зливок, зважив на долоні.

— Це моє?

— Холодним золотом платять тільки за людське життя, — почув незрозуміле.

— Дякую.

— Не дякуй! Тепер лягай і спи! Завтра рано вставати, — сказала Міліца з роду Црноєвичів.

Гоцик роззирнувся. При стіні — тільки одне ліжко. І на ньому солодко хропів Ілія. Міліца кинула рядно на довгу лаву біля комода. Гоцик слухняно улігся, примружив очі.

— Хіба тут заснеш, — гукнув господині. — Може, загасиш свічки! Ніч надворі…

— Тут не буває ночі, — відповіла Міліца.

Гоцик виматюкався подумки, відвернувся до стіни і полетів у дивовижні сновидіння.