Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Ілія усміхався уві сні, бо хтось невідомий лоскотав йому шию, вів по плечу: прокинься!

— Нізащо! — відповідав.

Та чужа рука уже не голубила, смикала настирливо: та прокинься ж! Ілія продер очі: біля ліжка стояла молодичка у кошлатому рудому пальті з чорними ґудзиками.

— А… Ти! Віддай мої десять євро, курво! — буркнув недобре. І тільки потім здивувався. — Як ти тут? Ти… відьма? То кажи: як мені у хазяйки випитати, де алхімік?

— А ти й досі не зрозумів? — насупилася молодиця. — Ти ж усе бачив! І дивну застиглу хазяйчину вроду. І золоті віддзеркалювачі, що відганяють ніч…

— І що з того? — Іліїні мізки ледь ворушилися, ніяк не заводилися.

— Як немає ночі, то не настане і завтрашній день, — сказала молодиця. — Прокинешся — а нічого немає. Ані дзеркал, ані свічок, ані алхіміка.

— Хазяйка цього дому — алхімік? — не повірив Ілія. — Маячня! Жінка не може бути алхіміком!

— Та прокинься ти вже! — вигукнула молодиця. — Якщо не поговориш із нею зараз же, то не узнаєш того ніколи!

— Але я… сплю. Йди геть. Хочу, аби мені снилися приємні люди… — прошепотів Ілія і заплющив очі.

Молодиця у рудому пальті загарчала із прикрістю. Всілася на табурет, прискіпливо зиркнула на хазяйку. Та не зважала на гостю. Безшумно рухалася кімнатою, складала теплі речі у велику торбу.

— Не їдь! — мовила молодиця. — Він так довго йшов… Він мріяв…

— …Убити мене, — упевнено відповіла хазяйка.

— Тебе можна вбити? — здивувалася гостя.

— Ні. Але я мала б захищатися і вбити його, — хазяйка зупинилася, стала навпроти гості. — А мені не хотілося б… На моїх руках і так надто багато крові.

— Сумніви, сумніви… Каяття і прозріння. То для смертних! Якої кари страшитися тобі, безсмертній?!

Хазяйка сердито зсунула чорні брови.

— Геть, руда! — наказала.

Молодиця позадкувала до дверей.

— Не йди! Поговори із ним… — уперто гукнула від дверей. Вислизнула з дому.

Двері розчахнулися… Ба-бах!

Ілія прокинувся і сів на постелі.

— Ну, чому мені завжди сниться маячня? — пробурмотів.

Потер долонею лоба: треба хазяйці розповісти… Одне руде стерво вважає її алхіміком.

Роззирнувся — хазяйка сиділа біля столу. Прикривала долонями дві тонкі книжечки, що вони лежали на мармуровій стільниці.

Ілія не встиг побажати хазяйці доброго ранку, та й не розумів, що нині — ніч, ранок чи день. Невисокі вікна ховалися за цупкими білими завісками, а безліч свічок наповнювали кімнату все тим же таємничим золотавим сяйвом.

Жінка звела на Ілію сіро-зелені очі. Вказала на одну з книжечок.

— Тут рецепт еліксиру безсмертя, — сказала спокійно і сумно. Перевела очі на другу книжечку. — А тут формула виготовлення золота.

Ілія дурнувато всміхнувся. Щелепа відвалилася і застигла. Якось інакше уявляв доступ до найвеличніших таємниць буття. Фантазії малювали хитру стратегію, карколомні комбінації інтелектуального натиску і фізичної спритності, коли доведеться ризикувати, геройствувати, страждати, та все ж перемогти і вирвати з рук алхіміка…

Почервонів до скронь, наче продовжував брати участь у неймовірній грі, де роль його від самого початку і до сеї миті тільки одна — лох!

— Як тебе звати? — запитав обережно.

— Міліца з роду Црноєвичів.

— Ти… алхімік?

— Так, — Міліца говорила все так же спокійно й зажурено. — Здивований?

— Я вже нічому не дивуюся, — признався Ілія. — Просто я думав, що все…

— …Буде не так? — Міліца примружила смарагдові очі. — Питай! У мене небагато часу. Поспішаю…

— Куди ж поспішати, якщо у тебе в запасі вічність? — збентежився.

— Якщо часу забагато, його доводиться підганяти, — сказала Міліца.

Ілія напружився, подався до жінки.

— Чому ти віддаєш мені рецепт еліксиру безсмертя і формулу виготовлення золота?

— Щоб не вбивати тебе. Бо ти ж просто так не повіриш, що вони… не згодяться тобі.

Ілія відсахнувся.

— Тобто?.. Не розумію! Я… хочу пити!

Міліца всміхнулася. Прибрала долоні від книжечок. Пішла до комода чорного дерева, дістала з нього два старовинних срібних келихи і великий срібний глечик з вузьким горлом.

— Будемо пити, — оголосила, наливаючи в келихи густе червоне вино.

За півгодини Ілія захмелів, розім’як. Ковтав вино, тер очі, вдивлявся у Міліцу з роду Црноєвичів. Жінка, здавалося, геть забула, що поспішає. Підперла кулачком білу щоку, жалілася хлопцю:

— Якби ж я тільки знала, як усе те жахливо!

Ілія відчайдушно співчував. Шумно зітхав:

— Міліцо… Може, можна усе змінити?