Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Ілія розгублено роззирнувся: вуличка вела до невеличкої площі, де під великими смугастими парасолями привітні спокійні люди пили каву і цитрусовий фреш.

— Тут?

З вікон другого поверху звисали випрані сорочки, біля важких дерев’яних дверей з кутими ручками розляглися пузаті діжі з яскравими квітами. Уздовж кам’яного муру на полотнах — соняшники, Альпи, зелені долини і море… До біса моря!

— Тут?

Ілія не повірив. Матір Божа! Майже місяць збивав ноги до кривавих мозолів, тремтів од страху від випадкових зацікавлених поглядів, не їв нормально, спав у дешевих мотелях, де зазвичай не ставлять зайвих запитань, про ванну забув, мився у потічках, заріс по брови, та не те найгірше. Альпи! Кляті Альпи ставали на шляху — Юлійські, Приморські, ось ці французькі у Провансі — Малі… Здавалося, уся планета — суцільні підлі хижі непривітні Альпи! Ілія зненавидів… Альпи!

Проковтнув хвилювання. Опустився на велику кам’яну брилу при стіні вузенької вулички. Торкнувся неголеної щоки. «Борода цап’яча…» — промайнуло.

Насупився підозріло. Пахло квітами і кавою. Ніяк не таємницями і магією.

— Тут живе алхімік? — повторив недовірливо. — Не може того бути.

— Чому? — запитав Горе.

— Тут же — люди! Повно людей! Хтось би та й знав… — недовіра трансформувалася у роздратування. — Ти… брешеш!

— Годі! Не змушуй мене весь час виправдовуватися! Перепочинь і підемо.

— Куди?

— До алхіміка!

— Зараз же хочу!

— Ні. Зараз не вийде.

— Чому?

— Тільки після заходу сонця, — відповів Горе. — Відпочивай. Святкуй. Вітаю, до речі.

— Зарано. Спочатку з алхіміком поспілкуюся. А потім привітаєш, якщо… не збрехав!

Горе розсміявся тихо і сумно.

— Вітаю з днем народження!

— Сьогодні перше квітня? — Ілія завмер. Усміхнувся тоскно. Довго йшов… Що ж. Непоганий дарунок отримає, якщо…

— Мені двадцять п’ять… — мовив спустошено. — І у мене ще ніколи не було…

— Кохання?

— І… жінки.

Горе зашарудів у вусі.

— Знаєш… Не варто сумувати у такий день. Давай піднімемося. До замку.

Ілія глянув на скелю — виростала відразу за кам’яними стінами містечка, на вершині — руїни старовинного замку Ле Бо.

— Навіщо? Мені остогидло по горах лазити.

— У тому замку колись був «двір кохання». З усього Провансу збиралися трубадури, щоб позмагатися у піснях про любов.

— Начхати! Тепер там тільки тлін.

— І звідти краще видно дім…

— Алхіміка? — Ілія підвівся. Поправив рюкзак на плечах. — З цього і починав би.

Вузенька вуличка тепер не лилася в долину, круто підіймалася вгору. Ілію оминали метушливі групки туристів, завмирали біля сувенірних крамничок, знову доганяли його. Хлопець вдивлявся у залишки міцних замкових стін. Хвилювання щезло. Сумніви, мордування і безпорадна спустошеність залишились у днях минулих. Наче все, до чого прагнув і що мало статися, уже сталося, і тепер варто було лише відпочивати, насолоджуватись…

«Чому так?» — дивувався. Учепився поглядом за круглу дупку стрункої туристки у драних джинсах, йшов за дупкою… Чому так? Разом з туристами доплентався до замкових руїн, мацав долонями мури.

Туристи заґелґотіли, заспішили замковою вулицею до кам’яного вікна. Услід за ними Ілія підійшов ближче.

— Post Tenebras Lux, — прочитав незрозуміле.

— За темрявою — світло, — переклав Горе.

Ілія всміхнувся втомлено.

— Нічого не буде… Я знаю. Нічого! Алхіміків немає. А я… Я повірив таргану, тому що за все життя ніхто й ніколи не розмовляв зі мною… по-людськи. Крім мами! Але то інше! Не чув моїх мрій. Я не шкодую. Що пішов… Певно, ти дуже мудрий, Горе. Ти знав, що мені коштувало вийти… з дому.

— Читати чужі історії — легко, — відповів Горе. — Та цікавіше виживати у своїх.

Ілія закивав: маєш рацію. Вдихнув на повні груди.

— А додому однаково повертатися не хочеться, — сказав.

Роззирнувся: під ногами — долина. Оливкові дерева впереміж із кипарисами.

— Добре. Я не гніваюсь. Не вижену тебе з вуха і не відкидатиму твої поради. Але скажи, навіщо ти збрехав про алхіміка?

— Гайочок зі старих оливкових дерев у долині бачиш? — замість відповіді запитав Горе.

Ілія вдивився, мотнув башкою: так.

— Я все думаю, чому алхіміку так подобається саме тут?.. — прошепотів Горе. — Може тому, що оливкові дерева у тому гаю старші за оливи у Гетсиманському саду?..

Ілія напружився. Підійшов до краю скелі, в’ївся очима у верхівки старих розлогих олив. Байдужий філософський спокій розчинився у сяйві безсмертя і золота.