Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Ну, то й займися ділом, раз уже накапостив, — почув у правому вусі.

— Мовчи! — засичав. — Нікчемне, чорножопе створіння! Прокинувся він! Де ти раніше був? Коли я мордувався, не знав, як вчинити!

— Спостерігав за тобою, — відповів Горе.

— Яка втіха! Досить з мене твоєї маячні! Дочекаюся ночі і…

— То й прикинь поки маршрут, як це Гоцик робив.

Згадка про Гоцика розлютила Ілію ще більше.

— Чому… ти… І ви всі! Чому ви знущаєтеся з мене? Маршрут? То скажи спочатку, де кінець нашої подорожі у Франції? Де алхімік живе?

— Прованс. Грасс.

— Чому не Ніцца?! — обурився Ілія.

Думка про те, що таємничий усесильний алхімік живе у парфумерній столиці Франції поряд з найулюбленішим місцем відпочинку багатіїв усього світу, здалася такою підлою брехнею, що він ледь слиною не вдавився. Бач, виділилася, як у голодного пса.

Проковтнув слину. Насупився.

— Горе… — мовив тоскно. — Я тобі не вірю. Немає ніякого алхіміка, вічного життя і золота.

Роззирнувся безпорадно.

— Мамо рідна… Куди це мене занесло?!

У вусі зашарудів тарган. Зітхнув зажурено.

— Усе є. І алхімік. І вічне життя. І… золото. Звичайно, не у самому Грассі. Але поблизу, — сказав так сумно і щиро, що Ілія ледь не розплакався. Зітхнув із полегшенням. Слава Богу! Слава Богу…

— То я… маршрут… Грасс? — поліз до рюкзака, дістав мапу. — Грасс? Спочатку якось до Верони доберуся. Звідти до Турина. Чи до Генуї. Від Верони до Турина і Генуї однакова відстань. Двісті дев’яносто кілометрів. Турин… ближче до французького кордону. Але північніше Грасса. Генуя від кордону далі, проте вздовж Лігурійського узбережжя зручніше добиратися.

— Зручніше, — погодився тарган, ніби тільки те й робив, що швендяв від Генуї до Сан-Ремо, приміром. Чи до Вентимільї.

Ілія не відповів. Утупився у мапу. Все вираховував кращий шлях. Розірвав навпіл плакат «Aвтостоп», на звороті одного шматка написав великими літерами «ВЕРОНА».

Надвечір вийшов на трасу, підняв плакатик, і перша ж фура з фургоном, що мчала порожньою трасою, зупинилася. То була старенька «вольво» поважного віку.

Неголений сивий водій у розтягнутому червоному светрі не відчинив праві дверцята. Лише прочинив вікно, глянув на Ілію із підозрою.

— Куди тобі? — запитав ламаною англійською.

— До Верони, — Ілія помахав плакатиком, — «Верона»! Ромео, Джульєтта… Шекспір… Пам’ятаєте? «Стара людина — ніби справжній мрець: Бліда, тяжка й незрушна, як свинець»…

Водій почухав потилицю, роззирнувся — пуста дорога відпочивала від транспортного гуркоту.

— Сто євро!

Ілія почервонів: немає у людей совісті!

— Маю тільки п’ятдесят, — збрехав.

— Давай!

Водій розчахнув двері, простягнув руку. Ілія поклав у важку долоню з покрученими пальцями купюру. Ухопився за край дверцят, аби зручніше в кабіну залазити. Водій повернувся до нього всім корпусом…

— «Мрець», «свинець»… Козлина! — щосили буцнув важким черевиком хлопцю у груди.

Ілію відкинуло на узбіччя.

— Пане… — тільки і встиг верескнути.

«Вольво» обдала його випускним газом, зрушила з місця: прощавай…

— Псякрев! Підлий покидьок! — Ілія сидів на узбіччі, без передиху лупив кулачком по молодій травиці. — Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх!

З цією мантрою за півгодини скрутився під оливковим деревом край дороги. Не заснув. Навколо обличчя кружляли незнайомі нахабні комахи, під куртку пробиралася нічна прохолода, випробовувала нирки. Від копченого прошуто підшлункова здригнулася спазмами. Шлях до омріяного безсмертя загрожував передчасною загибеллю щохвилини. Серце бідкалося: ой, не дійти…

Ілія ляснув себе по щоці — комахи не перелякалися. Із ще більшим завзяттям билися об Іліїне лице.

— І я так… І я… — затявся. — Не зупините! — погрожував у темряву. — За тиждень Грасса дістануся!

Сів під оливковим деревом, переклав шкатулку з рюкзака у штани. Щільніше затягнув пасок, аби не вивалилася крізь штанину. Зціпив щелепи і побрьохав на захід, бо щойно у голові Ілії вилупився новий план: удень відсипатися, вночі йти.

На сході починався новий день. Четверте березня…

Алхімік

— Ну, от ми і прийшли…

Ілії здалося — то не тарган прокинувся, прошепотів у вусі, — вітерець. Застиг посеред вузенької, брукованої вулички французького містечка Ле-Бо-де-Прованс: стікала зі скелі в долину, вилася примхливо. Затамував подих: сонце. Теплий вітер. Лаванда. Розмарин.

— Що?..

— Ми прийшли, — розбірливо повторив тарган.