Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— А хіба не так? — бурмотів похмуро. І до сраки ополонка, льодяна каламуть. Було, спливло.

З того дня прискіпливо спостерігав за повільним, але впевненим одужанням брата. Нову легенду виклав Гоцикові, ледь той прийшов до тями.

— Із глухонімим не вийшло, — пояснив. — Бо ти лаявся увесь час.

Гоцик усміхнувся іронічно: мовляв, а що робити? Така вдача.

— Добре, — погодився. — Побудемо трохи циганами.

Про ополонку не згадували. Гоцик багато спав, а як не спав, то линдав навколо великого кам’яного будинку синьйора Бонвіссуто, грівся на скромному зимовому сонці, роздивлявся краєвиди і все думав про щось, думав.

Ілія здалеку спостерігав за Гоциком. У серці свербіло. Хотілося присісти поряд, сказати без пафосу:

— Брате… Дякую, що витяг мене.

І вже тисячу разів сказав би, бо кортіло до усцячки, та варто було лише відкрити рота, як перед Іліїними очима виникала мамина шкатулка. І таке виробляла! Ніяк до Гоцика не йшла. Шепотіла дурниці: що Гоцик знав про шкатулку, що врятував Ілію заради того, аби той подарував йому мамин скарб.

Ілія сердився, мотав кучерявою башкою — гнав дурні думки. Та шкатулку віддавати однаково ніяк не хотів.

«Матір Божа! І чого я мордуюся! — слушна думка виникла несподівано, коли на кухні перемішував для Гоцика гарячий трав’яний чай із медом. — Загубилася шкатулка. Поки Гоцик мене до винороба тяг, загубилася!»

Ухопив важку порцелянову кружку, заспішив до Гоцикової комнати. Простягнув йому кружку.

— Ти як?

— Краще за всіх!

— Брате… — Ілія напружився і сказав те, чого всі ці дні вимагала душа. — Дякую тобі. Якби не ти… Я потонув би.

Замовк. Насторожено зиркнув на Гоцика, бо той зараз же мав пихато відповісти: «І що мені з твого «дякую»? Де моя шкатулка?» Та Гоцик сьорбав чай, насмішкувато дивився на Ілію.

— Не потонув би, — сказав. — Там глибини метри два. Й ополонка біля берега. То ми з переляку спочатку дна не відчули.

— Однаково дякую, — уперто повторив Ілія. Почервонів і раптом додав: — Я геть усе пам’ятаю. Як ти мене врятував. Як я подарував тобі шкатулку. Чорну. Лаковану. Оце поки ти лежав… Я усі околиці облазив.

— Навіщо?

— Шкатулку шукав. У ній… грошей трохи було, прикрас. Шкода, що загубилася.

Гоцик примружив око, зиркнув на Ілію уважно.

— Загубилася? — запитав із підозрою.

— Так, — Ілія відчував, як усередині розростається клубок тваринного жаху. — Все обшукав… Немає!

— І хрін з нею, — сказав Гоцик.

Ілія щось проквоктав у відповідь, вискочив прожогом, і скільки потім себе заспокоював — усе в порядку, Гоцик повірив, а він, Ілія, — геній! — уважний Гоциків погляд переслідував навіть уночі.

Не спав. Крутився на зручному ліжку у гостьовій кімнаті, супив лоба.

— «Хазяїн ситуації»… — бурмотів роздратовано.

Згадував важкі мандри. Зізнався: Гоцик — хазяїн ситуації. І так буде завжди. І тут, в Італії, і у Франції, коли їм доведеться прощатися… А що, як український шибайголова раптом передумає і піде за Ілією услід? По безсмертя і золото. І що тоді робити?

— Тікати маю, — прошепотів. — При першій-ліпшій нагоді.

Несподівана думка розрослася додатковими обнадійливими аргументами. І шкатулку збереже! І гроші! І Гоцикові не треба буде платити за супровід сто двадцять євро! І так витратив на ненажеру дофіга. І п’ятдесят євро не забути з його рюкзака забрати. Бо обдурив підло і має бути покараним.

Повеселішав. До календаря: що за день у нас нині? Геть перестав за часом стежити, все чекав, поки Гоцик оклигає.

— П’яте лютого…

— Синьйоре Фонтана, — запитав наступного дня сивого лікаря, коли той приїхав провідати Гоцика. — Коли ми з братом зможемо вирушити у путь?

— Не раніше середини березня, — повідомив Фонтана.

Синьйор Бонвіссуто тому і жив непогано, що трудився від світанку до ночі. То тільки легковажні містяни, попиваючи відмінне «Шардоне» фірмового світло-солом’яного кольору, могли розмірковувати про те, як нудно і тоскно винарю взимку. Певно, тільки влітку й париться, скаче у діжі, чавить виноград голими п’ятами під Челентано.

Деметріо й гадки не мав, що то за штука така — нудьга. Вже у січні з допомогою двох найманих працівників обрізав виноградні лози, аби силу набирали. Лютий нагадував — час проводити аерацію. Деметріо заводив двигун тракторця, їхав на виноградник. Пахав міжряддя, наказував виноградним кущам: дихайте вволю.

На початку березня новий клопіт — повідгортати землю від виноградних коренів. Прокидався вдосвіта, брав мотику і гайда. Повертався із заходом сонця — зморений, голодний. Ілія виставляв на стіл миску з пастою — навчився куховарити за два місяці вимушеної перерви у мандрах.