Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— І в чому сенс? Однаково — гори.

— А не скажи, — Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. — Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.

Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.

— До Угорщини — якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.

— Я б зараз поїв, — сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?

Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:

— Сало і сухарі — НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.

— Як? — спитав тоді недовірливий Ілія.

— Та як… Безсоромно й упевнено, — спокійно відказав Гоцик, задумався. — Легенда потрібна. Я — глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш…. Куди ж ти мене ведеш?

— Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, — запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!

— Фігня! Не проканає, — скривився Гоцик. — Легенда має викликати у місцевого населення співчуття і довіру… Море! І чим глухонімому допоможе море? Ні. Ти мене ведеш… до ромів! Мовляв, остання надія, бо чув, що іспанські роми — ще ті відьмаки. І одного отакого глухонімого розмовляти навчили, хоч він до того — ні бе, ні ме. А ти матінці заприсягся — відведеш братика до ромівських ворожок! Бо то була її остання воля, і хоч грошей у нас геть катма, та тебе це не зупинило…

Гоцик замовк, зиркнув на Ілію прискіпливо.

— До речі, скільки у тебе грошей?

Ілія напружився: підлий хлоп! Знову за своє! Як уже Ілія уникав тих розмов, як викручувався. Вночі, коли Гоцик хропів безтурботно, навіть покликав на допомогу таргана.

— І що ж мені казати йому, Горе?!

Та тарган у правому Іліїному вусі лише буркнув, що стане третім у подорожі лише у Франції, а доти поради роздаватиме лише тоді, коли сам вважатиме за потрібне. Та Ілія не здався. Стукав пальцем по вуху, шепотів полохливо:

— А мої потреби тобі по цимбалах? Він до грошей моїх дістатися хоче, а ти…

— Господи, та включи вже мізки. І вимкни страхи, бо вони ведуть у морок. Якби Гоцик хотів твоїх грошей…

То так, зрозумів Ілія. Та й правди розкривати геть не хотілося.

— Чотириста євро, — здався врешті.

Відвів погляд, наче Гоцик міг здогадатися: сто двадцять євро, що лишилися від маминих ста сімдесяти (п’ятдесят у Гоцика, забудь!), перекочували до маминої ж шкатулочки, а сама вона живіт Іліїн гріє — НЗ!

— Чотириста? Небагато. Може, хай у мене будуть? — запропонував Гоцик.

Ілія відсахнувся, набундючився. Ні, ні — захитав кучерявою башкою так енергійно, ніби встроми ту башку в діжку — масло зіб’є.

Гоцик усміхнувся скептично.

— Чотириста… — повторив задумливо. — Сто двадцять із них — мої.

— Чому це сто двадцять? П’ятдесят уже… забрав.

— То не рахується. Сам віддав. Я не просив. Сто двадцять! З чотирьохсот. Лишається двісті вісімдесят. На хавку замало. Будемо у глухонімих гратися.

Ілія проковтнув образу і запропонував:

— Може, я глухонімим буду? А ти… легенду місцевому люду розповідатимеш?

— Ні.

— Та чому?! — Ілію вбивали різкі відмови. Хоч би пояснило, падло!

Та коли Гоцик взявся пояснювати, Ілія ледь не задихнувся. Трусився: мовчи, падло, мовчи!

— Ти і так убогий. Кістки стирчать, щоки ввалилися. Глянеш, тільки здивуєшся — як ще ногами соваєш? Нирки, підшлункова… Зросту того… Одним словом, хоч глухонімий, хоч ні — нещастя, а не мужик. У людей такі тільки відразу викликають… От я, приміром, дивлюся на тебе… І за що тебе жаліти?!

Вів далі, не помічав звірячої глухої ненависті у глибоких чорних Іліїних очах.

— Інша справа — я. Хвалитися не буду, але дівки… А вони, чувак, силу люблять. А тут — таке горе. Усім гарний, а балабонити не може. І не чує… Пожаліють, щоб я був здох! — Гоцик замовк, зиркнув на Ілію. — Відчув різницю?

— Ти… мені не брат, — ледь чутно відказав Ілія.

Гоцик усміхнувся дияволом.

— І мови знаєш… Ото й практикуватимешся.

— Я тільки англійську… Трохи.

— А більшого не треба.

Уперше Ілія розповів легенду про глухонімого брата-велетня похмурій подружній парі середнього віку в прикордонному хуторі на півдні Польщі. Видавав скоромовкою, аби напружений Гоцик не зрозумів:

— Падло… Таке падло, оцей мій брат! Добре, що не чує, бо убив би! Геть мене змучив. До іспанських ромів його веди, бо ті, кажуть, глухонімих розмовляти вчать. Я його просив: «Братику! Дай зароблю, грошей назбираю, батькам пам’ятник поставлю, а потім уже…» Та куди! У горлянку мені вчепився, поміж очі врізав. Ви ж бачите — бидло! Замочить і не гикне. І що робити? Хату покинули. Грошей катма. Сунемо. А чи дійдемо? Що не куплю поїсти, забирає. Отакого дебіла за брата маю.